Розділ 31. Розмова за дверима

Лука

Тео ходив кімнатою туди-сюди та все ніяк не міг застигнути на одному місці. В мене ж в ногах пекло від бажання ходити так само: вимірювати кімнату з одного кутка в інший, аби повторювані кроки хоч трохи відвернули мене від думок про Солію. 

Про що я взагалі думав?..

Де була моя голова, коли я, віддавши їй тільки один перстень, відправив у лігво звіра – до Квінто Рівери? Я повільно вдихнув та погладив Альду по спині. Вона сиділа поряд і, здавалося, майже не дихала, прислухаючись до кожного кроку за дверима. 

Як ці діти – ці маленькі діти, що мали б зараз тільки бігати двором та грати в ігри – розуміли так багато? Про те, що довелося пережити Альді та Тео, я теж намагався не думати – бо тоді злість підіймалася всередині широкою, всепоглинущою хвилею, а чари в грудях починали клекотати, як море в наближенні бурі. 

Солія мала б бути в порядку. Вона має бути в порядку. 

Це ж був не абиякий перстень, а заручальний. Якби тільки батько дізнався, що я віддав його таємно, та ще й не своїй майбутній нареченій, без проведення церемонії й оголошення на всю країну… 

Я підтиснув губи. Розчарувати його ще більше в мене, певно, не вийшло б – як би я не намагався. А я ж справді намагався. 

Мостини за дверима скрипнули від чужого кроку, і я миттєво піднявся. Обережно схопив Тео за плече та завів його собі на спину. Сформулював на пальцях просте плетіння і наблизився до дверей. Я ледь дихав, намагаючись розчути, чи це була Солія, чи хтось інший – хтось з вартових – але кроки стихли. 

– Що це? – тихо запитав Тео. Але дивився він не на двері, а на мої руки. І з очей в нього нарешті зник страх – чи хоч трохи відступив – натомість з’явилася цікавість. 

Я перекотив магію пальцями, відчуваючи її прохолодні потоки під шкірою. Простеньке плетіння, яке я вивчив день у віці Тео, відізвалося миттєво та розклалося у повітрі у нескладну схему. 

Тео прослідкував очима за кожним вигином закляття, а тоді його руки почали рухатися, відтворюючи його майже ідеально. Я зовсім трохи допоміг йому, направивши струни у потрібне річище – та все, що стосувалося плетіння, Тео зробив сам. 

На його пальцях засяяло закляття – певно, втричі слабше за моє, та все ж закляття. Він став у таку ж позицію, як і я, а тоді пройшов кімнатою так, аби зупинитися перед Альдою. 

Він намагався захищати її – все ще, наче не вірив, що мене буде достатньо, аби захистити їх обох. Наче не знав, чи дійсно я зроблю усе у своїх силах, аби не дати їм постраждати. 

Щось всередині на мить стиснулося, але я спробував не пропустити жодного дивного виразу на лице. Вони майже не знали ані мене, ані Солію. Вони не мусили нам довіряти – і не було нічого дивного у тому, що ви й справді ще цього не робили. 

Кроки за дверима почулися знову, і я відволікся від думок та зосередився. Коли двері штовхнули, вони не піддалися, підтримувані моїм закляттям. Хтось штовхнув їх знову, і знову – я влив більше сили, аби втримати двері на місці. М’язи напружилися, струни магії натяглися до межі. 

Я був сильним чаклуном, і знав про це дуже добре – мої вчителі не втомлювалися мене хвалити (нехай навіть чимала частина хвальби випливала з того, що я був майбутнім королем) – але той, хто бився у двері з протилежного боку, був точно не слабшим. 

Магія тонкими вусами проникала у самий центр моїх плетінь та намагалася підірвати їх зсередини – і тільки те, що я завжди трохи змінював структуру заклять суто заради інтересу, врятувало щит від повного краху. 

Чари вдалося втримати. І в одну мить натиск з протилежного боку припинився повністю – хто б там не був, він облишив справу. Та довго над особистістю іншого чаклуна гадати мені не довелося. 

– Теодоре. Альдо, – глухий через товсту стіну та двері голос я впізнав одразу ж. Квінто Рівера – колишній міністр мого батька, а тепер – бургомістр В’ярни. Я посилив ілюзію на лиці, хоч і знав, що він не може мене бачити. – Я знаю, що ви там. 

Я озирнувся на дітей з подивом в очах. Звідки бургомістр їх знав?.. І чого він хотів?

І де, буньїп його дери, була Солія?

Якщо з нею щось трапилося–

– Не хотів бути вісником поганих новин, – почувся голос знову, і звучав він так, наче бургомістрові якраз дуже подобалося приносити погані новини. – Та сієрі Ріно, здається, стало погано. Не впевнений, чи переживе вона цю ніч. Чи навіть наступну годину. 

Закляття, яке я все ще тримав у руках, розпалося в одну мить. У вухах заклало, наче я опинився глибоко під водою, у гущавині моря. Звуки стали розмитими, ледь помітними, зір змазався. 

Не переживе наступну годину. Це не мало бути так. Не мало. 

Я хотів негайно ж відчинити двері, кинутися вперед – туди, де, можливо, вже без свідомості лежала Солія. Можливо, я ще міг щось зробити; нехай як погано я знав цілительські закляття, кілька все ж пам’ятав. 

Та за моєю спиною все ще стояли Тео та Альда, і Солія дала мені просте завдання – охороняти їх. Не більше як годину тому один з охоронців намагався забрати Альду прямо в мене з рук – і як я міг знати, що цього не трапиться знову, варто мені буде переступити поріг?

Струни чарів між кулаками натяглися – все тіло вимагало бігти кудись, робити щось, хоча б щось – та я залишився стояти на місці.