Розділ 30. Той, кому все сходить з рук

Я удала, наче зробила ковток. Слина прокотилася горлом, а я все не відривала очей від Квінто Рівери. Він віддячив мені тією ж монетою, і сам зробив ковток – я не знала, чи справжній. 

Хотілося вилити алкоголь на вже зруйновану підлогу кабінету та заявити бургомістрові, що я розкусила його план, збагнула, що він задумав – та Лука мав рацію. Бургомістр був небезпечним, і я не знала, чи не вилізе зізнання мені згодом боком. 

Що, якщо, зрозумівши, що план з отрутою не вдався, бургомістр вдасться до іншого – та ще й такого, розкусити який в мене не вийде? Тож я тільки слухняно прикладала келих до губ, намагаючись правдоподібно імітувати ковтки. І сподіваючись, що чоловік не помітить, що рідини у келиху не меншало. 

– Чому ви хочете забрати в мене дім? – запитала я зрештою, коли тиша тяглася вже досить довго. – Чого ви взагалі хочете?

Рівера дивився на мене пронизливим темним поглядом якусь мить, а тоді поставив келих на стіл, грюкнувши ним об стіл. 

– Я знав, що у сієр коротка пам’ять, та не думав, що все аж настільки погано, – вдавано солодко протягнув він. – Невже ви забули, що обіцяли продати мені цей дім не далі, як місяць тому?

Я завмерла, і келих у руці здригнувся. Я стиснула сильніше – палець з перснем знову прошило болем-попередженням. 

У думках я повільно, методично стискала руки навколо горла справжньої Солії, що втягнула мене у всі ці неприємності. Скільком людям у місті вона пообіцяла цей гостинний дім?

– А тепер ж я чую – не від вас до того ж – чутки про те, що ви не тільки передумали продавати дім, та ще й збираєтеся влаштувати тут… школу. 

Останнє слово він виплюнув, як лайку. Склав руки на грудях і схилився до мене. Я ж потяглася до стола, аби відставити келих геть, і начебто випадково перехилила його. Помаранчева яскрава рідина полилася на підлогу, залишаючи по собі брудний, липкий слід. Рівера на мою навмисну неуважність наче й не звернув уваги. 

– І кого ви зібралися брати у цю школу, сієро Ріно? Крадіїв, шахраїв, маленьких злочинців і голодранців?.. 

– Дітей, – жорстко відізвалася я. Навіть жорсткіше, ніж планувала спершу, бо… 

Альда та Тео – це ж точно були його діти. Він був їхнім батьком: вони мали однакові риси лиця, і тепер, коли я вже помітила це, помічала навіть те, що Квінто Рівера стояв так, як робив це Тео: склавши руки на грудях, трохи звівши плечі вперед. 

– В моїй школі навчатимуться діти, і ніхто інший. А тепер повернемося до нашої теми розмови… – я також склала руки на грудях і відкинулася у кріслі. Невже Рівера думав, що зможе збити мене з пантелику? Заплутати своїми запитаннями й поведінкою і змусити забути, навіщо я взагалі сюди прийшла? У такому разі йому точно знадобиться щось більше. – Як ви сміли пробратися у мій дім? Як ви сміли нищити моє майно?

Підлога та стіни задрижали. Полиці, на яких раніше стояли книги, завібрували, а самі книги, подерті та зіпсовані, почали поволі літати навколо мене та бургомістра, утворюючи маленький, дуже концентрований ураган. 

Я не зважала: не відривала погляду від лиця бургомістра. На перший погляд його вираз залишався незмінним, але я бачила, як під маскою самовпевненості поволі прорізається якесь інше почуття. 

– Як ви посміли чіпати моїх дітей? – останні слова я майже прошепотіла. Та всі речі, що до того літали кімнатою, раптом завмерли, де були – і навіть політ якоїсь мухи у цій цілковитій тиші не залишився б непоміченим. 

Мить ми дивилися одне одному у вічі. Я ледве не кривилася; бургомістр був привабливим, по-справжньому красивим. Він мав статус і владу – і все це привело його до думки, що йому дозволено все.

– Мені не потрібний хлопчик, – виплюнув він зрештою. – А ось Альда… Вона моя. 

Від слів чоловіка мене взяли дрижаки. Всередині все похололо; яку б долю не замислив бургомістр для Альди, я була переконана, що на дівчинку не очікувало нічого доброго. І я буду не я, якщо я дозволю цьому статися. 

– Вона нічия, – витиснула я повільно. – Принаймні була ще тиждень тому – поки я не забрала її та брата зі старого, розваленого дому, що ледь не завалився їм на голови. Їхня матір померла, а батько… Батька не існує – бо він залишив їх помирати на вулиці, як дворових собак. 

Я повільно піднялася на ноги. Квінто Рівера був вищим за мене принаймні на голову – та зараз відчувалося все так, наче це я дивлюся на нього згори вниз. 

– Забирайтеся геть, – сказала я тихо – і ніколи раніше не думала, що можу звучати так небезпечно. – Забирайтеся геть негайно, бо, бачать усі місцеві боги, інакше я за себе не відповідаю. 

Погроза насправді була пустою – я небагато могла зробити проти бургомістра, що привів з собою кілька десятків вартових. Та й навіть якби довелося битися з ним сам на сам, шансів я не мала. Втім, щось таки було, певно, у моєму лиці, бо бургомістр відступив на пів кроку – і ледь сам це помітив. 

– Ніколи більше не повертайтеся у цей дім. Ніколи більше не говоріть ані до Альди, ані до Тео.

Тепер я підступала до бургомістра, а він робив крок за кроком назад – наче раптом забув про усю свою силу та могутність. 

– І якщо ви думаєте, що це вам зійде з рук… 

Раптом чоловік спинився. Я зробила ще крок, і ледь не наштовхнулася на нього.