Розділ 29. Небезпечна зустріч

Кільце сиділо на пальці так, наче на мене й робилося – ще кілька митей я відчувала холод металу, а тоді воно наче зникло повністю. Я знала, що воно все ще ховається десь в мене на долоні, та зовсім його не відчувала і не бачила. 

– Дякую, – повільно сказала я. Чомусь відчувалося, наче Лука дав мені щось значно більше, ніж звичайний перстень захисту, але зараз я не мала часу, аби про це думати. Тож тільки повернулася до дітей, стиснула їх за плечі й спробувала вичавити з себе впевнену посмішку, а тоді обережно причинила за собою двері. 

Коридори, ще якусь годину тому начисто вибілені та заставлені гобеленами та рослинами у горщиках, тепер нагадували місце бою. Нічого не лежало на своїх місцях – черепки котилися підлогою, в розкиданій землі виднілися сліди чужих черевиків. Тут і там ходили люди бургомістра в однакових лівреях. 

Я пройшла всього кілька кроків, перш ніж мене вхопили за плече. 

– Вам не можна тут бути!

Та що ж це таке! Я повернула голову – тільки аби зіштовхнутися лице до лиця з ще одним посіпакою Рівера. Невже ніхто з них не розумів, що це був мій дім? І що це їм не можна було тут бути?.. 

Втім, досвід з вартовими внизу вже дав мені зрозуміти, що сперечатися – це цілком марна справа. Натомість я задерла голову, аби дивитися чоловікові прямо в очі, і твердо сказала:

– Відведіть мене до бургомістра. Впевнена, він буде радий мене бачити. 

Чоловік від несподіванки аж завмер. Певно, зазвичай всі намагалися забратися якомога далі від уваги бургомістра, а не хотіли потрапити до нього. Та я, відверто кажучи, й сама б дотримувалася саме цієї стратегії, якби тільки бургомістр не був вже в мене вдома і не перетрощив усе моє майно. 

Якусь мить вартовий вагався, а тоді – зовсім несподівано – у нього в очах з’явилося якесь розуміння. Він вхопив мене за плече, та й так міцно, що рука побіліла – і потягнув за собою коридорами вперед – саме туди, де у його кінці ховалася спальня батька Солії. 

Звісно ж, Квінто Рівера мав зайняти господарську кімнату. Мовчки я зраділа, що Лука вже прибрав звідти смертоносний артефакт: хоч як я хотіла б помститися бургомістрові за злам в оселю, смерть все ж вважала трохи надмірним покаранням. 

Коли вартовий штовхнув двері кімнати, а я переступила поріг, зашпорталася – і від шоку, і від якоїсь книги, що опинилася прямо під ногами. Все тут також стояло, перевернуте, розідране, зіпсоване – і в мене проти волі стиснулися кулаки. 

Руки заніміли, на них пронеслося кілька іскор. Речі поряд помітно задрижали, і я з подивом зрозуміла, що це – моїх рук справа. Вартовий, що до того мовчки стискав мою руку, ледь помітно відступив, намагаючись не показати страху. 

Як і в попередні рази, варто мені було зрозуміти, що я творю магію, як все зникло. Саме усвідомлення не тільки існування чарів, але й того, що я можу їх творити, певно, проганяло геть усю злість і розчарування, що поки що були чи не єдиним способом прикликати магію. 

Двері кабінету, що ховалися у кутку спальні, стояли зачинені. Вартовий, обережно зиркаючи на мене, постукав особливим способом – дві короткі, три довгі павзи – і двері прочинилися. 

– Ну що ще? – почувся лінивий, невдоволений голос зсередини. – Якщо ви не знайшли чогось справді вартісного, тоді краще б вам забиратися геть.

– С’єре Рівера, тут… Тут жінка… – вартовий запинався на кожному слові, не знаючи, як закінчити речення. Злість в мені, що почала купчитися ще в мить, коли мені перегородили дорогу у власний дім, нарешті знайшла свій вихід: я відштовхнула вартового вбік та пройшла в кабінет, впираючи руки в боки. 

Він, звісно ж, виглядав не краще за решту будинку: шухляди валялися на підлозі, весь їхній вміст лежав у купах. Шафи повідсували від стін, наче шукали щось за ними, і хтось навіть познімав кілька мостин з підлоги, і тепер під ними виднівся шар бруду та пилу. 

Батько Солії не дозволяв слугам прибирати у його кабінеті. Солію він туди не впускав також. 

Сам бургомістр ствояв до мене спиною, склавши руки на грудях. Чомусь я очікувала побачити низького, товстого чоловіка зі спітнілою лисиною та червоним м’ясистим лицем. Натомість спина с’єра Рівера повністю відрізнялася від усього, що я уявляла. 

Він був вбраний пишно: у червоний сюртук з білими численними мереживами під ним. Штани простого крою закінчувалися дорогими, вишуканими черевиками з гострими носами. Волосся бургомістра спадало йому на плечі гладкою чорною хвилею, і коли він нарешті повернувся до мене, я з незадоволенням відзначила, що лице в нього виглядає не гірше. 

Темні, гострі очі та прямий ніс, високі вилиці, правильний овал обличчя. Єдине, що псувало його приморську, яскраву вроду – так це підтиснуті в тонку лінію губи. Коли очі бургомістра перетнулися з моїми, вони розплилися у ледь помітній зневажливій посмішці. На мить він нагадав мені щось, чи то когось… Але думка зникла, щойно бургомістр почав говорити, і я не встигла зловити її за хвіст.

– О, сієро Ріно, – повільно протягнув він та кивнув мені, наче я прийшла до нього в гості. Від цього кулаки в мене стиснулися навіть сильніше, і я ступила кілька кроків вперед. Зачинила двері – прямо перед носом у вартового – і тільки тоді подумала, що це було не найрозумнішим рішенням. Я сама відрізала собі усі шляхи відступу.