Розділ 28. Гармидер у домі

Я підійшла до дверей “Оливкової гілки” ледь не бігом – а перед самим входом мені довелося різко спинитися – двоє охоронців перегородили мені шлях довгими алебардами. І вони були точно не бутафорські – окрім гострого леза, на них ще й виднілися іскри магії, що могли, певно, знерухомити, чи то й відразу поранити. 

Одягнені обоє чоловіків були у форму міської гвардії, та видавалося, втім, на те, що збираються захищати вони не мене, а від мене. 

– Що ви робите? – невдоволено запитала я, намагаючись зазирнути обом за широкі спини. – Пропустіть!

Крик, що так налякав мене раніше, вже стих, але він, безперечно, був дитячим – і належав чи то Тео, чи то Альді – і всередині в мене всі нутрощі натяглися тонкою ниткою. Що, в біса, відбувалося?

Чоловіки, втім, навіть не ворухнулися. Один з них тільки скосив на мене свої байдужі, пусті очі, і я зрозуміла, що вони отримали наказ та не збираються його порушувати. 

– Це мій дім! – знову гаркнула я, і цього разу вже не стала ввічливо чекати, поки обидва чоловіки відійдуть, а швидко пригнулася та спробувала чкурнути під їхньою схрещеною зброєю. 

Спроба вдалася, та лише частково – в останню мить один з гвардійців вхопив мене за край довгої сукні (ох же цей місцевий одяг – одні проблеми приносить!) та спробував витягнути назад на вулицю. 

– Нікому не заходити всередину, – пробасив один з чоловіків. – Наказ бургомістра. 

Я ледь не вирячила очі. Це все скидалося на якийсь дуже дивний та невдалий збіг. Втім, подумала я, навряд чи Квінто Рівера вже дізнався, що я щойно забрала в нього гувернантку для його дітей – а в тому, що сієра Вайолет прийде на співбесіду, я ані на мить не сумнівалася – надто добре вже знала цей загнаний, сумний погляд, спраглий до змін. А значить, Рівера прийшов з іншої причини – говорити про школу. 

Ось тільки з ким він збирається говорити, якщо його прислужники не пропускають мене всередину?.. Зрештою мене витягли назад на вулицю – і я почула, як в сукні тріснули шви на талії. Що ж, навряд чи гардероб Солії від цього страшенно збіднішає, та все ж… 

– Забирайтеся геть! – другий вартовий, що, здавалося, уникав навіть дивитися на мене, насупився навіть сильніше. – Інакше ніч проведете у підвалах гвардії. 

Я відступила на крок та підняла брови. Ось це так! Можливо, бургомістр таки насправді не хоче зі мною говорити… Але що тоді він робить у моєму домі?

Варто було думці пробігти в голові, як щось всередині дому знову грюкнуло, стукнуло, почулися гучні, невдоволені голоси – десь на другому поверсі починалася сварка. 

Я зиркнула на вартових знову. Через задній хід потрапити не вийде – я попросила Луку зачинити його чарами так добре, аби ніхто зайвий знову не зайшов. Та й на вікнах тепер є захист – і на руку це мені цього разу зовсім не грає…

Тож зрештою я зробила єдине, що залишалося у цій ситуації: підняла голову та загорлала:

– Луко!

Спершу нічого не сталося – тільки вартові приступили до мене на крок, готові хапати мене знову за будь-яку спробу прорватися всередину. Та за кілька митей двері на третьому поверсі, що виходили на балкон, різко розчахнулися, і на них з’явився мій охоронець. Волосся в Луки страшенно розтріпалося, і на ньому знову була та дивна личина, що надавала йому вигляду простакуватого й недолугого. 

Чоловікові знадобилося якісь кілька митей, аби оцінити ситуацію, а тоді він махнув рукою, і з неї вирвалося кілька канатів сяйва. Вони полетіли вниз, і прямо перед наляканими, страшенно здивованими поглядами вартових підхопили мене й потягли нагору. 

Від крику я ледве втрималася – переважно через те, що політ тривав якісь кілька митей, а тоді я вже опинилася на твердій землі – а саме на балконі, і мене до себе міцно притискав Лука. 

На мить я завмерла, дивуючись тому, наскільки приємними виявилися його обійми, але тоді примусила себе швидко відсторонитися та зиркнути всередину. А там… 

– Що відбувається? – вигукнула я, продираючись у кімнату. У ній все лежало догори дриґом, речі поперевертали, подушки випотрошили, і навіть на стінах, здається, поздирали шматки фарби, вишукуючи щось під ними. 

Хто б це не зробив, він вже покинув спальню. А на ліжку, розтрощеному та вкрай зіпсованому, сиділи Альда та Тео, схилившись одне до одного. Жоден з них не плакав, та обидвоє були налякані й щонайсильніше намагалися це приховати.

– Прийшли пси Рівера, – виплюнув Тео. Він сильніше обійняв Альду, а тоді зиркнув на мене спідлоба. – Вони зараз обшукують твій кабінет. 

Я стиснула кулаки зі злості. Як вони сміли? І що це за світ такий, де будь-хто може вдертися до мого дому? Та ще й коли це роблять ті, хто мали б цей дім захищати?.. Та вигляд Луки, зосереджений та страшенно невдоволений, підказував мені, що це не було звичною ситуацією.

– Я намагався зупинити їх, – сказав він, і на вилицях в нього з’явилися гострі, хижі кути. – Та їх надто багато. І один з них намагався забрати Альду. Тож я подумав, що краще не лишати їх самих. 

Він вибачливо подивився на мене, наче справді очікував, що я сваритиму його за цей вибір між майном та дітьми. Я ж тільки стиснула долоню Луки та подивилася на дітей як могла заспокійливо. 

– Все буде гаразд, – сказала я сухо, не відчуваючи, втім, жодної впевненості. – Я з цим розберуся. Бургомістр говорив, чого хотів?