Розділ 27. Виверна й пропозиція

Я на мить заклякла. Діти бургомістра?.. Чомусь я зовсім не була здивована – з усього, що мені поки що довелося дізнатися – і від Тео, і від Лірено, і навіть з власного досвіду, бургомістр Квінто Рівера поки що не здавався приємною людиною. 

Діти, здавалося, перейняли цілковито його вдачу. 

– Я розкажу таткові, що ти говорила з нею! – крикнула мала Анабелла. – А вона забрала у нас виверну! Тебе покарають, Вайолет!

Я тільки здійняла брови. Оце так – жодної поваги, навіть найменшої, до гувернантки. 

– Та швидше б вже, – пробурмотіла собі під носа жінка, вочевидь, Вайолет. – Не для того я вчилася в академії десяток років, аби зараз прислуговувати двом неслухняним бешкетникам.

– Ви навчалися в академії? – перепитала я з інтересом. – У Кесталії?.. 

Саме туди намагалася вступити справжня Солія – і цілком безрезультатно. Конкуренція там була страшна – і я підозрювала, що потрібно мати чимало розуму, аби й справді там опинитися. 

Вайолет гордо кивнула. 

– Закінчила з відзнакою, а тоді залишилася, як особиста помічниця професора. 

Жінка трохи почервоніла, а тоді відвернула голову. 

– Та потім… Довелося покинути академію. Тепер ось… 

Вона обвела руками дітей, що все ще невдоволено дивилася й на неї, і на мене, але найбільше – на нещасну виверну. 

Я підтиснула губи. Й справді – і ворогу не побажаєш такої роботи. В мене було кілька приятельок, що звільнилися зі школи, аби працювати з дітьми багатіїв. І я знала, що попри те, що місце видається хлібним, мороки там чи не більше, ніж у школі. Зазвичай багатії дозволяли дітям все – і я не втомлювалася дивуватися тому, наскільки діти бувають жорстокими, якщо їх не виховувати. 

Я знову опустила очі до Бертольдо та Арабелли. Вони були обоє темноволосі, із засмаглою, шоколадною шкірою. На мить, коли я кліпнула, мені здалося, що я бачу у них подібність до когось іншого – та це минулося так швидко, що я й не встигла як слід зауважити. 

– Я хочу тістечко, – прорюмсала невдоволено Анабелла, незадоволена тим, що бодай на мить була виключена з розмови. 

– І морозиво! – одразу ж приєднався брат, смикаючи Вайолет за довгу і важку сукню. Жінка реагувала на це з вартим заздрості терпінням – на її лиці не здригнувся жоден м’яз. 

– Не раніше обіду, – сказала вона спокійно, та у відповідь отримала тільки більше рюмсань та посмикувань за сукню. 

Виверна у моїх руках, відчувши нарешті безпеку, поволі висунула голову та здивовано оглядала світ з гори. Крізь її тонку, ще навіть не до кінця сформовану луску я відчувала швидке биття серця. Від думки, що доведеться віддати виверну дітям та тільки сподіватися, що з нею зрештою буде все гаразд, мені ставало недобре. 

Тож я знову опустила очі до дітей. 

– Дозвольте мені викупити у вас тварину, – запропонувала я примирливо. – Скільки б ви за неї хотіли?

Я мала з собою кілька срібних арф – дрібних монет, на які планувала купити солодощів Альді та Тео. Щось мені підказувало, що на відміну від цих дітей, вони ними розпещені взагалі не були. І водночас я знала, що вони на мене точно не образяться, коли дізнаються усю історію. 

Анабелла подивилася на мене з ледь прихованим презирством. 

– Двадцять золотих, – звискнула вона. – І негайно!

Натомість Бертольдо знову направив на мене свою битку:

– Ні, дурепо! Тридцять, і жодним золотим менше! 

Вайолет спостерігала за обома дітьми, підтиснувши невдоволено губи, та перезирнулася зі мною. Тридцять золотих арф дорівнювали у В’ярні, певно, річну зарплатню цієї ж Вайолет. Такі гроші я віддати не могла. 

– Слухайте, діти, – раптом вступила жінка. – Домовмося інакше. Я відведу вас на тістечка та морозиво, і не розповім вашому батькові про вашу поведінку та те, що ви знову пропустили усі заняття. А ви віддасте сієрі цю виверну. Гаразд?

Я знову зиркнула на Вайолет – тепер з нововіднайденою повагою. Вочевидь, ця жінка таки не мирилася мовчки з усім, чого від неї вимагали діти – але й могла підіграти їм, коли потрібно. 

Втім, Анабелла та Бертольдо, здавалося, не вважали пропозицію аж такою привабливою: вони тільки перезирнулися між собою та скривилися. 

– А ще ти скасуєш заняття завтра, – висунув вимогу хлопчик. Своєю биткою він розмахував звично, анітрохи не побоюючись когось зачепити. 

Вайолет схилила голову. 

 – Це ми обговоримо сьогодні ввечері. Та якщо ви не погодитеся зараз, навіть про перемовини не йтиметься. 

З її лиця не сходив вираз муки, який вона намагалася сховати – та цілком марно. Я поволі відступила на крок та простягнула руку до дошки, куди нещодавно прикріпила оголошення. Вільною від виверни рукою я зірвала його та стиснула у долоні. 

– Гаразд, – процідив Бертольдо. – Нехай забирає кляту ящірку. 

– Дякую, – я кивнула, намагаючись не скривитися. Тоді повернулася до Вайолет. – Сієро, а що саме ви вивчали в академії?.. 

Я сподівалася, що моя зміна теми не прозвучала надто дивно, та сама Вайолет, здавалося, взагалі цього не зауважила. Варто мені було згадати про її навчання, як очі жінки загорілися – щось мені підказувало, що з такою роботою в неї було небагато можливостей спілкуватися з будь-ким, окрім малих дітей бургомістра.