Розділ 26. Цікава зустріч

На щастя, навіть в новому тілі я все ще зберегла навички каліграфії, що були такі необхідні, коли потрібно було за ніч зробити плакат на якусь дурнувату виставку, чи написати красивий звіт Світлані Романівні, яка до останнього вперто не приймала існування комп’ютерів. 

І, на щастя, Лука володів магією, що допомогла мені розмножити одну об’яву про пошуки вчителів, тож вже з самого ранку я вийшла на вулицю, тримаючи під пахвою цілий стос листівок. 

В’ярна здавалася досить невеликим містом, та для того, аби обійти її з краю до краю, мені довелося витратити принаймні годину. Я клеїла об’яви на кожен стовп для оголошень, стіну, дошку чи вивіску, що траплялася мені на шляху. 

Іноді озиралася назад, аби поглянути, чи не читає вже хтось слова – та кожного разу виявляла, що листівка тільки одиноко хитається на легенькому вітерці, і всі проходять повз, зовсім не звертаючи на неї уваги. 

Я не знала, чи це через те, що чимало мешканців В’ярни не володіло мистецтвом читання взагалі, чи то всім була справді настільки неприємна сама ідея школи у їхньому рідному місті. 

Я знову втупилася у папірець, що тримала в руках – вже останній. 

Шукаємо вчителів з літератури, історії та географії для групи зацікавлених дітей у першій у В’ярні школі! Гідна платня, відпустка – два місяці на рік… 

Невже й справді ніхто не відгукнеться?

 Вчора поява Туве та його вкрай нахабного батька дали мені зрозуміти, що тягнути далі вже просто не можна. За кілька днів я пообіцяла відкрити школу – язик тоді біг вперед мене, будуючи якісь амбітні плани. Та як я могла це зробити, якщо не знайду потрібних вчителів?.. 

Звісно, я могла навчити основних речей – читання, математики, письма. Але усі інші мої знання у цьому світі були зовсім безкорисні! Мені б і самій не завадило б походити до якоїсь школи для потраплянок, аби зрозуміти місцеву географію, історію, літературу, звичаї, мови, політику… 

Звісно, я вже почала читати куплені книги, і ковтала їх одна за одною, та розуміла, що всі ці знання – поверхові, і їх точно не вистачить, аби навчати допитливих дітей, що знають, як загнати у кут своїми дивними запитаннями. 

Я повільно попростувала до головної площі. Її я залишила наостанок, і сподівалася, що саме там оголошення помітять. Співбесіди я призначила на завтра – і подумки молилася усім місцевим богам, аби хтось таки справді з’явився. 

І це ще не кажучи про те, що мені десь потрібно найняти кухаря і прибиральника… Я тяжко зітхнула і приліпила останнє оголошення. Ранкова площа виглядала сонною і малолюдною – нею тільки час від часу сновигали якісь заклопотані клерки чи мами й гувернантки з дітьми. 

Ніхто не забере моє оголошення. Ніхто, певно, його й не прочитає. 

Я повільно присіла на тонкий кам’яний обідок, що обвивав неробочий фонтан. Посередині нього примостилася русалка, в якої вода мала б вириватися з хвоста, глечика та чомусь з грудей. Певно, добре, що не працює. 

Тяжко зітхнула і сперлася підборіддям на складені руки. Повз мене швидко пробігло двоє дітей, а за ними на надто короткому повідці потяглася виверна, що впиралася лапами в землю, намагаючись спинитися.

 Втім, шлейка була шкіряна та міцна, а виверна – маленька, зовсім несхожа на тих трьох чудовиськ, що привів до мого дому Лірено. Вона тяглася за дітьми, як мішок картоплі, а ті тільки сміялися. Гучно, без жалості чи співчуття. 

Я піднялася на ноги майже миттєво. 

– Гей! – скрикнула я, намагаючись докликатися до дітлахів. Вони були зовсім малі – можливо, п’ять чи шість років – та все ж не можна дозволяти ось так поводитися з тваринами! І де їхні батьки?.. 

Варто мені було тільки подумати про це, як з-за рогу, звідки до того вилетіли діти, вибігла й жінка – вже немолода, вся червона від напруги, у важкій чорній сукні, що була зовсім недоречною до спекотної сухої погоди. 

– Анабелло! Бертольдо! Спиніться негайно, бешкетники! 

Діти тільки розсміялися гучніше – вони точно отримували задоволення і від того, що тягли виверну пилюкою, і від того, що їхня, певно, матір, мусила їх наздоганяти. 

Хлопчик, що, вочевидь, звався Бертольдо, у відповідь тільки потягнув повідець сильніше, і виверна здавлено зашипіла, не в силі навіть повністю вдихнути. Цього я вже витримати не могла, тож кинулася вперед. 

Виривати шлейку з рук дитини я не збиралася, тож сіла навпочіпки біля бідної тварини. Виверн після неприємної зустрічі з трьома представницями цього виду я трохи побоювалася, і на вулиці намагалася оминати стороною, та все ж змусила себе простягнути руки й стиснути нашийник. Швидко відшукала на ньому замочок та розстібнула, затягуючи тварину на руки. 

Вона була вся суха, пошерхла, і трусилася в мене в долонях. Вона навіть не шипіла і не опиралася присутності іншої людини – а натомість спробувала забратися мені за пазуху світло-рожевої сукні. 

– Ти хто така? – звискнула раптом дівчинка – Анабелла. Вона була одягнена, як маленька принцеса – у надміру розкішну для ранкової п’ятниці сукню з нескінченними рядами мережив, намистин та великих перлин. Туфельки в неї були лаковані, з великими бантами на носках – раніше білі, а тепер – жовтувато-сірі через пил та пісок. – Віддай виверну!