Розділ 25. Ілюзія

Лука

– Ну, перш за все, відпустіть вухо хлопця, – з нервовою посмішкою сказав я, опускаючи лопатку. Я зиркнув на плитку, і простеньке безмовне закляття загасило вогонь під сковорідкою, але запах горілих яєць вже розлетівся великою кухнею. 

Чоловік озирнувся до мене всього на мить:

– А ти взагалі хто такий? – запитав він сварливо. Втім, вухо хлопця таки відпустив. 

Я ледь не вирячив очі – все ще не міг звикнути до того, що зі мною хтось так говорив – особливо, коли я не використовував личину. 

Я не знайшовся з відповіддю, але замість мене відізвалася Солія. Однією рукою вона підтримувала плече Альди, вже вдягненої у новеньку зелену сукенку, а іншу вперла в бік очевидно невдоволено. 

– Це мій помічник, і з ним попрошу так не говорити, – гостро сказала вона. – І звідки ви взагалі дізналися про школу?.. 

Чоловік вигнув брови, а хлопець, скориставшись тим, що батько трохи відволікся, відійшов на безпечну відстань, де його рука не дістала б вже до жодного вуха. 

– Та все місто вже гуде. Кажуть, що ви берете безхатченків та лобуряк. Ну то й мого заберіть, я навіть приплачу. Користі в господарстві – нуль, тільки палить усе, до чого береться, ледар такий-сякий. 

Хлопець за цих слів батька відвернув голову в бік та насупився, але нічого не сказав. Вочевидь, до таких слів він був вже звичний – і мені мимохідь стало його шкода. Щось таке саме я відчував щоразу, коли батько дивився на мене. Він нічого не говорив – та його погляд сам собою вже був досить виразним. 

Він зневажав мене. Розумів, що я вдався у материну вдачу – ніжнішу, спокійнішу, і його це неабияк дратувало. А ось Дафнія була різка, безкомпромісна, зі швидким розумом та важкою рукою – усіма рисами, чудовими для короля, але зовсім негодящими для принцеси на видання. 

– Туве, ану привітайся з сієрою. Тепер вона буде за тебе відповідати, – гукнув с’єр до сина. – І до мене його не повертайте!

Я завмер з розкритим ротом, не встигнувши сказати ані слова. Що значить – не повертайте?

– Батьку, ти що… – почав хлопець, і його брови страждально вигнулися. – Я не буду більше палити нічого, я ж випадково, справді… 

– Випадково!? – громовий голос чоловіка струсив шибки у вікнах. – Я тобі покажу випадково! 

А тоді він з піднятою рукою кинувся на хлопчика. Той не став тікати, а тільки зіщулився, готуючись до удару. Я не встиг навіть до пуття зрозуміти, що відбувається, як раптом магія – не моя – зметнулася вгору, і між чоловіком та хлопчиком, Туве, постала прозора, злегка іскриста стіна. 

– Зупиніться! – голос Солії бринів від люті та напруги. Це з її пальців злітали іскри, і вона дивилася на власні долоні надзвичайно здивовано, наче й не підозрювала, що здатна на щось подібне. – Що ви взагалі робите?

Чоловік повернувся до Солії з цілковитим нерозумінням:

– Як – що? А як ще розуму можна в цю дурну головешку вкласти? Якщо деяким доходить тільки через одне місце?

Поглядом Солії окріп можна було б перетворювати на лід. 

– Не знаю, звідки ви набралися чуток про школу, та у нас тут насильство не в пошані. Дітей бити не можна, – розтовкмачила вона, наче чоловік сам був дитиною. Я ж тільки кивнув, але чоловік цього навіть не побачив. 

– Як це так? – розгублено пробурмотів він. – І що – навіть лозиняки не вломите, як буде викаблучуватися?

– Ні. Жодних лозиняк, – відкарбувала Солія з незмінним спокоєм. Стіна з чарів вляглася, та іскри все ще пострелювали на її пальцях, видаючи її роздратування. Вона відпустила плече Альди та трохи ступила вперед, наче захищаючи дівчинку від неясної небезпеки. 

– Ну а як тоді… 

– Ніяк, – відрубала жінка. Вона зараз нагадувала одну з богинь древності, високу струнку Аліґату, богиню мудрості та знань. Може, це вона й була – переродилася та ходила на землі, і ось тепер відкривала школу. 

Я мимоволі задивився на її високі вилиці та біле, довге волосся, що непокірними кучерями спускалося до самого низу спини. Зрештою, усі чутки про Солію Ріно виявилися брехнею – вона не видавалася мені ані аферисткою, ані легковажною жінкою, схильною до тринькання непомірних сум грошей. 

Якщо вже на те пішло, Солія була чимось зовсім протилежним. 

– І школа ще не відкрилася. Приходьте принаймні з понеділка – тобто за три дні, – сказала Солія, а я здійняв брови. Три дні?.. Вона попереднього вечора перед самим сном бурмотіла собі під носа, що потрібно зробити для того, аби відкрити свою школу – і навіть з цього ледь чутного і зв’язного сонного бурмотіння видавалося, наче роботи – непочатий край. 

Написати якісь таємничі плани, знайти підручники, почати писати свої – бо наявні Солії чомусь видавалися недостатньо хорошими; найняти вчителів, кухарів та прибиральників, дочекатися, аж поки Арміда принесе виготовлені парти та стільці, і ще купу іншого приладдя… 

І це була тільки невелика частинка всього. 

А мене, відверто кажучи, все це неабияк захопило. В голову навіть почала прокрадатися потайлива, невпевнена думка, що я й сам мав, чого навчити малих дітей. Зрештою, я знав практично все – нехай і потрохи. Освіта принца мала бути надзвичайно різнобічною, а я з дитинства був нехай і непосидючим, та все ж допитливим.