Розділ 24. Перші учні

Ми дісталися “Оливкової гілки” у якісь рекордні дві хвилини – а все через те, що Тео так тягнув мене за руку, що не лишалося іншого виходу, окрім як бігти. Лука теж не відставав – ба більше, він біг попереду, наче тікаючи від чогось. 

В якусь мить мені здалося, що він зрозумів, що я зрозуміла – і тепер уникав розмови, яка однаково рано чи пізно виникне. Принц! Подумати тільки! 

Втім, в мене не було часу на те, аби подумати, що ж він таки робив у В’ярні, чому виглядав як безхатченко, коли я найняла його на роботу, і як він опинився так далеко від палацу напередодні власної коронації: ми вже влетіли у перший зал гостинного дому та кинулися дерев’яними сходами до Альди. 

Коли я зайшла у кімнату – останньою – дівчинка вже сиділа на ліжку, заспано потираючи очі. Тео плакав, обіймаючи її так, що в дитини мали б хрустіти кістки, а Лука сидів на самому краєчку ліжка, торкаючись плеча Альди. Вигляд він мав надзвичайно зосереджений і щось чаклував, чи то перевіряв. 

Сама Альда озиралася по сторонах здивовано, але паніки у її погляді я не відчула. Також підійшла до ліжка та присіла з іншого боку. 

– Привіт, Альдо, – привіталася я з посмішкою. Дівчинка її одразу ж віддзеркалила – нехай і дещо невпевнено. – Ти зараз у “Оливковій гілці”, тут раніше був гостинний дім. Я забрала вас з Тео зі старого дому, і тепер ви житимете тут. 

Очі Альди, і до того розширені, зараз нагадували кожне монету у п’ять копійок.

– Справді? – тихо запитала вона. Голос в неї був ніжний, як дзвіночки, і надзвичайно тихий. Я поки що не розуміла, чи це вона завжди так говорить, чи ослабла від хвороби. 

Я кивнула головою як могла впевнено:

– Справді. 

В голові тепер роїлися думки про те, у що я вв’язалася: на невизначений термін забрала до себе двох дітей з вулиці, прихистила принца-втікача, відкриваю ось школу, якою вже незадоволений бургомістр… А хотіла ж просто спокійного життя! 

– Мене звати Солія, а це ось – Лука. Це він тебе вилікував, – я вказала рукою на чоловіка, і він розплився у широкій посмішці, що відкрила ряд рівних, білих зубів. 

Альда раптово і зовсім несподівано для усіх у кімнаті, крім, можливо, Тео, кинулася обійняти Луку. 

– Дякую, – прошепотіла вона йому кудись у сорочку. – Дякую.

Лука завмер на мить невпевнено, а тоді відповів на дитячі обійми – так обережно, як могла тільки людина, яка до того контактувала з дітьми у дуже контрольованих середовищах. Та й не дивно – у принца молодших братів та сестер не було. 

Він обережно опустив руку Альді на спину, а іншою погладив її волосся, що за час, поки та була без свідомості, страшенно сплуталося. 

А коса в неї, втім, була довга й на диво густа – і як тільки встигала за нею доглядати у тому страшному домі?.. 

– Так, – сплеснула руками я. – Всі на вихід. Луко, приготуй вечерю, а ти, Тео, можеш погратися, відпочити чи допомогти Луці, якщо хочеш. Я ж допоможу Альді помитися і знайду її одяг за розміром. 

За кільканадцять хвилин я вже набрала у ванну теплої води з якимись травами та піною, всадовила туди Альду, вручивши їй шмат мила, а сама пішла на пошуки одягу. На щастя, у гостинному домі відвідувачі його досить часто забували – і через це одна з комірчин була забита ним під зав’язку. Порившись у мішках з тканинами, штанами, сюртуками та пишними сукнями, я нарешті знайшла одну, що мала б підійти дівчинці семи років. 

Я піднялася назад до кімнати, розклала сукню – благо, та була чиста, – на ліжку, та коли зайшла у ванну, виявила, що Альда тихенько схлипує. По її щоках котилися великі сльози, а сама вона намагалася затулити лице руками, аби приховати це. 

– Гей, – тихо сказала я, присідаючи на стільчик біля ванної. – Що тебе турбує, Альдо?.. 

– Я н-не знаю, – видушила мала, втираючи сльози. Втім, це було не надто ефективно: нові все текли та текли. – Ви така добра, а я… 

Вона зайшлася плачем, а я тим часом взялася шукати шампунь та те, що тут використовували, як бальзам для волосся – косу Альди необхідно було розплутати. 

– Це нормально – сумувати, Альдо, – сказала я стиха. – Я теж зараз сумую – бо втратила життя, яке мала раніше. Хоча це, певно, й краще. 

Дівчинка подивилася на мене з подивом:

– Справді?.. Але ж ви багата. І дуже гарна, – додала вона по невеликій павзі. Я легко всміхнулася і не змогла не кинути на себе короткий погляд у дзеркало. Це таки була правда – тіло, що дісталося мені від Солії Ріно, було гарним. 

Втім, я й на своє старе зовсім не жалілася – мені воно теж дуже подобалося. 

– Ти теж дуже гарна, Альдо, – сказала я дівчинці, а тоді нанесла на руки шампунь. – Закрий очі, інакше може пекти. 

Я обережно вимила дівчинці довге волосся – воно, певно, було навіть довшим, ніж моє. Тоді нанесла густий бальзам, що пахнув морем та стиглими інжирами, та взялася прочісувати чуже волосся широким гребінцем. 

– Вже можна розплющувати очі. Розкажи мені, Альдо, як вам жилося раніше?.. 

Я хотіла запитати, де їхні батьки – чи вони померли, чи є ще був принаймні шанс їх розшукати?.. Та не хотіла одразу ж питати про таке, і сподівалася, що Альда розповість сама. Саме так і сталося: