Розділ 23. Впізнання

Вітальня Арміди була невелика – і їй би цілком пасувало слово “затишна”, якби тільки сама Арміда була меншою принаймні вдвічі. А так їй доводилося пригинати голову кожного разу, коли вона йшла коридором, а в кріслі вона сиділа на самому краєчку – бо його оксамитові підлокітники надто тісно стискалися до центру. 

– Присідайте, присідайте, – запропонувала вона громовим голосом, вказуючи на два стільці біля мініатюрного столика. Сама вона до нього не наближалася, і я підозрювала, що принаймні половиною меблів у власному домі Арміда не користувалася – такі вони були малі. 

Тео швидко вмостився на стілець, я зробила так само, а Лука встав позаду мого крісла, склавши долоню на спинку. Вона опинилася в мене майже на плечі, і кісточки його пальців торкалися моєї голої спини прямо над вирізом сукні – та я нічого йому не сказала й чомусь не відсунулася. 

– То що вам потрібно? Можу вирізьбити фігурки, гребінці, прикраси, столи з червоного дерева – загалом усе, чого тільки душа забажає… 

Я в цьому не сумнівалася – у самому будинку майже всі поверхні займали вироби жінки, і подекуди зовсім несподівані: на шафі тулилася велика фігурка корабля, вирізьблена з дерева разом із вітрилами, столик займав якийсь дивний дерев’яний конструктор, на який Тео поглядав з великим інтересом. Загалом же будиночок Арміди надзвичайно сильно нагадував цікавий, але надміру захаращений музей. 

Я, як могла, пояснила жінці, що ж мені від неї треба: столи з невеликим нахилом для письма, стільчики, дошки для крейди, шафи. В якусь мить я вже почала малювати на якомусь відірваному листочку схеми, а Арміда, схилившись наді мною, тільки схвально кивала. Та коли вона почула, у якій кількості потрібно буде виготовити парти, вона склала руки на грудях.

– Тридцять? Це якийсь жарт, так? Та в мене навіть матеріалів на все це не стане… 

– Жодних жартів, – похитала головою я. А тоді все ж не втрималася і додала: – Я відкриваю школу.

Кілька митей кремезна жінка тільки кліпала, намагаючись збагнути, про що ж я говорю, а тоді розпливлася у невпевненій посмішці. 

– Школу, кажете? Я якось чула, що на півночі їх вже чи не в кожній країні відчиняють. Та й нам давно пора. Гм, школа…

Кілька хвилин вона задумливо ходила туди-сюди домом, діставала якісь зразки дерева, порівнювала їх, а тоді повернулася до мене. 

– Я візьмуся за це – і зроблю вам хорошу знижку. Дерево замовлю в одного старого – він єдиний зі мною зараз працює – а все тому, що підсліпуватий і не розуміє, що я жінка. – Вона гиготнула, та веселощів у її голосі не з’явилося. 

– Не потрібно жодних знижок, – відхилила пропозицію я. Зазвичай я залюбки погоджувалася, коли пропонували скинути ціну. Та що там – зазвичай я проводила чимало часу, намагаючись вибити знижку! Але оселя Арміди, попри те, що виглядала затишною та приємною, все ж була старою: у фіранках на вікнах вже з’явилися обережно залатані дірки, весь її одяг був страшенно пошарпаним, і навіть чай, що вона нам принесла, був зовсім ріденьким – наче його у жінки залишилося вже зовсім небагато. 

Та тепер Арміда вперла руки у боки. 

– Не відмовляйтеся! Повірте, вам ці гроші ще стануть у пригоді… Наш бургомістр точно не буде радий школі – особливо, якщо вона не під його п’ятою. Тож погоджуйтеся на знижку та… будьте обачні. 

Я підтисла губи. Що ж це був за чоловік, цей бургомістр, що його так боялися усі в місті? Що ремісники, тільки зачувши його вимогу, відмовлялися від великого замовлення, навіть не вислухавши його?.. 

– Гаразд, – погодилася я. – І дякую. 

Арміда тільки розтягла губи у посмішці, а тоді простягнула мені свою могутню долоню. Я стиснула її – і після цього, залишивши завдаток за роботу, ми вирушили далі. 

На щастя, з покупкою канцелярії проблем не виникло – до власників крамниць з чорнильними ручками, фарбами, олівцями та мольбертами бургомістр Рівера ще дістатися не встиг. Так само легко я купила й потрібні книги: Тео зиркав на них з немалим інтересом, і мене це неабияк тішило. 

Я вже вирішила для себе, що завтра ж повішаю оголошення про набір у класи та почну уроки – все одно до вересня лишилося зовсім недовго. А вже під час занять буду й оновлювати будівлю, і шукати вчителів, кухаря, прибиральників і решту персоналу. Якщо справа піде, як слід, сама я точно не впораюся. 

Коли сонце почало потрохи хилитися до заходу, я змучено впала на лавицю, прикрашену вміло розписаними плиточками. Я зайняла місце у тіні кипариса, а Луці довелося сісти на сонці. Тео взагалі розкинувся зірочкою на гарячій плитці, і усі спроби підняти його та всадовити як слід завершилися невдачею. 

Потайки я подивилася на Луку: помаранчеві промені так підсвічували його лице, що він здавався навіть гарнішим, ніж зазвичай. Він нарешті скинув свою личину, що протягом усього дня то з’являлася, то знову зникала за іскрами, і зараз його засмагла шкіра без жодної плямки знову видавала його аристократичне походження. 

Прямо за ним на одному з будинків хитався на легкому вітерці прапор: на ньому юний принц, що мав незабаром стати королем, пустотливо всміхався кудись у пустоту. 

Я дивилася на портрет, відбитий на тканині, якусь хвилину. Потім повільно перевела погляд на лице Луки, а тоді – знову на портрет.