Розділ 21. Ілюзія

Слина виверни скрапувала мені на горло сукні, і пахнула вона не те щоб приємно – сіркою та вогнем, а ще чимось кислим та наче перепрілим чи згнилим. Якби я не була така перелякана, тоді точно б відвернула носа, але зараз не могла навіть зупинити свій крик. 

Зрештою він завершився якось сам – на висхідній ноті, коли залишки повітря вже зовсім покинули легені. 

Виверна наблизила зубасту пащу ще сильніше – її холодні лущаті губи майже притиснулися до моєї щоки – а тоді с’єр Лірено ще раз клацнув пальцями. Цього разу звук був вже точно не випадковим – і всі три виверни, зачувши його, кинулися своєму господареві до ноги та почали лащитися об неї, як покірні дворові кішки. 

– Ох, пробачте. Не втримав повідець, – вибачливо всміхнувся мені чоловік, а тоді все ж встав. Під шовками та оксамитом його тіло сколихнулося, а я ж сама мимоволі здригнулася. Звісно ж, він впустив повідець зовсім не випадково – та й не хотів він насправді, аби все саме так і видавалося. 

Він вже ступив кілька кроків у бік виходу, як на сходах почулися гучні кроки – хтось збігав вниз. Я ледь не зітхнула вголос: оце вчасно! Мене б вже десять разів встигли вбити, якби тільки Флавіо справді цього хотів. 

Лука застигнув на сходах, його лице все ще ховали тіні. Я бачила тільки слабкі відблиски його очей у грозовій темряві – вони блукали кімнатою, шукаючи небезпеку. Втім, довго блукати їм не довелося – с’єр Лірено таки займав чимало місця. 

– Хто ви? – різко запитав чоловік, а тоді ступив вперед. На його пальцях знову блиснули чари – ледь помітно; але вони чомусь ринули не вперед, у залу, а до лиця Луки. 

Коли він опустився в коло світла, що давали магічні лампи, я ледве змогла стримати вражене зітхання – виглядав він зовсім не так, як останнього разу, коли ми бачилися – тобто якісь хвилини тому. 

Ніс в Луки раптом став ширшим, і тепер вже зовсім не був благородним, а радше нагадував картоплину. Щоки зарум’яніли, як у сільського парубка, що надто часто прикладався до пляшки. І все лице – від чола до самого кінчика тепер круглого підборіддя – вкривало густе й велике ластовиння. 

– І що ви тут робите? Гостинний дім не працює, і це вже пізня година. 

Навіть голос Луки тепер звучав трохи інакше – грубіше, нижче. Але раптом я, примружившись у недовірі, помітила іскри, що літали навколо його лиця. А під ними, як під дивною пеленою, ховалося і справжнє обличчя Луки. 

– Я саме збирався йти, – так само привітно та м’яко відізвався Лірено, потягуючи за повідець. Трійко виверн знову вищирили зуби, вітаючись з новим гостем у кімнаті. – Тільки забіг, аби зробити сієрі Ріно одну вельми звабливу пропозицію. Впевнений, вона над нею ще подумає. 

Він кинув на мене косий погляд, а тоді кивнув сам собі. Я ж підтисла губи та нічого не відповіла. Здавалося, моє “ні” тут взагалі не чули та слухати не збиралися, тож і витрачати голос на цього грубіяна я не збиралася. 

Сходи рипнули знову – і знову саме тоді, коли Лірено вже зробив кілька кроків до виходу. Цього разу у світлі показалася темна голівка Тео. Він був одягнений абияк, і я ледве стримала смішок: надто великі панчохи, що злізали йому до кісточок, штани, підкочені чи не вдвоє, та величезна сорочка до колін. Він завмер, насупившись. 

Та варто йому було помітити Лірено, як Тео знову відступив у тінь, і з рота в нього вирвався приглушений видих. 

Лірено теж не залишив Тео непоміченим: по його лицю спершу пробігли брижі, а тоді воно скривилося у задоволеній, проте вочевидь зловтішній посмішці. 

– Теодор Рів… Знайоме лице. – Тоді він повернувся до мене та примружився. – Я обов'язково перекажу бургомістрові, кого саме ви берете до своєї школи. Крадії та злодюжки. Втім, чи варто було очікувати чогось іншого?.. 

Після цих слів він подолав залу у два кроки та ляснув за собою дверима. 

Я ж стояла, міцно стискаючи стільницю пальцями. Повільно перевела погляд від Тео, в якого, здавалося, трусилися руки, на Луку – що все ще мав зовсім не знайоме мені лице. 

– Що це було?.. – запитав чоловік, здійнявши зовсім чужі рідкуваті брови. 

– Я б теж хотіла це дізнатися, – я повільно присіла на стілець, а тоді притягла до себе чашку остиглого шоколаду. Вказала головою на дві інші, що примостилися поряд.

Лука сів впевнено, а Тео зайняв самий краєчок стільця, наче готувався, що його ось-ось проженуть. Йому я простягнула ще й печиво, а ось прохальний погляд Луки проігнорувала. 

– Хто це був?

– Флавіо Лірено, – відізвався Тео глухо ще до того, як я встигла відкрити рота. – Це кузен бургомістра. І, здається, якийсь далекий родич королівської родини. 

З виразу лиця Тео – грозового і засмученого – було видно, що своїм королівським походженням Лірено користувався не раз та не два. 

– Він хотів купити дім, – зітхнула я. А тоді зрозуміла, що маю якось це пояснити, і, склавши руки замком, втупилася у стільницю – так брехати було хоч трохи простіше. – Після смерті батька я… мені було погано тут, у “Оливковій гілці”. Я хотіла продати її, аби не мучити себе спогадами про нього. Та зараз я зрозуміла, що дім потрібно залишити. Зрештою, тут буде школа. 

Лука насупився, але нічого не сказав – я була йому за це вдячна.