Розділ 20. Виверни

Кухня в “Оливковій гілці” була надзвичайно велика. Для шкільної їдальні – саме те, що треба. А ось для того, аби приготувати вечерю на трьох, явно завелика – мені доводилося ходити туди й назад, аби знайти продукти, черпаки та каструлі. 

Я саме наклала їжу на тарілки та взялася готувати гарячий шоколад – після цієї зливи і усього стресу нам він точно не завадив би – коли у двері ледь чутно постукали. Спершу на стукіт я й взагалі не зважала – подумала, що це гілки б’ються об вікна чи двері від вітру. 

Та незабаром він повторився знову – гучніше та так само ритмічно. 

– Відчиняйте, сієро Ріно, – почувся глухий голос. – Я знаю, що ви всередині – бачу вас у вікно. 

Я миттєво перевела погляд на шибку, та за потоком води розібрати нічого не зуміла. Так само як і відчинити двері – невідомий відвідувач просто не дав мені на це часу. Варто мені було ступити на кілька кроків до порогу, як двері різко розчахнулися і грюкнули об стіну. 

Побачити чоловіка, що вдерся до мого дому, одразу не вдалося: на вулиці вже зовсім потемнішало, а силует у проході був такий великий та масивний, що закривав собою усе слабке світло від вуличних ліхтарів. 

Я тепер вже відступила на кілька кроків назад: до столу, де вхопилася за нещодавно залишеного ножа. Він був тупуватий, навіть покрився іржею – та якщо треба буде використати його для самозахисту, я сподівалася, що рука моя не буде дрижати. Але що це таке? Третій день у цьому світі, і третій напад?.. 

Ніж у руці в мене таки трусився – і я стиснула його обома руками, готуючись закричати; ось тільки відчула, що горло наче мене вже й не слухалося. Від страху вдавалося вичавити тільки якесь хрипіння. 

Де Лука, коли він так потрібний?

– Нарешті ми зустрілися, сієро Ріно, – повів далі голос, якось навіть дружньо. – Я подумав, що довіряти таку важливу справу, як продаж дому, повіреним негоже. Тож прийшов особисто. 

Чоловік нарешті ступив кілька кроків усередину, і світло кількох чарівних ламп освітило його велике, масне лице. Він був високий та широкий, вбраний у дорогий, химерний одяг з безліччю мережив та рюшів, що тільки збільшував чоловіка в об’ємі. 

На голові в нього примостився берет з довгим павичим пером, і, що цікаво – чоловік був зовсім сухий. 

Але найважливішим було не це. Попри те, що зазвичай, певно, цей незнайомець приковував до себе усі погляди – хоча б через свій немалий об’єм – зараз я не могла відірвати очей від трьох виверн, що він тримав на повідці. Тварини слухняно вмостилися у чоловіка в ногах, і кожна з них в холці була принаймні до його стегна. 

Одна виверна позіхнула, і в її пащеці блиснуло кільканадцять гострих і надзвичайно великих зубів. 

– Флавіо Лірено, – він простягнув мені руку, а тоді нарешті звернув увагу на ніж, що я затиснула у пальцях. – Ох, пробачте мені за неввічливість. Та боятися немає потреби. 

Попри вибачення, Флавіо Лірено цілком безцеремонно зачинив за собою двері, аби дощ не вривався в кімнату, та пройшов до крісла. Сів, а тоді вказав мені на протилежне, наче це я завітала до нього на аудієнцію. Виверни знову вляглися у нього в ногах, а одна спритно вилізла по штанах на коліна до чоловіка.

Я озирнулася на сходи, що вели на другий поверх, але там було тихо. Звісно, було б непогано, якби зараз Лука опинився поряд зі мною, та я все ж не стала його кликати: нехай краще й справді поки дивиться за дітьми. 

І тільки коли я справді сіла навпроти чоловіка, я пригадала, чому він мені видався знайомим. І від цього відкриття захотілося тільки гучно зітхнути: звісно ж, це був ще один покупець “Оливкової гілки”. 

І наче у відповідь на мої розпачливі думки він сказав:

– Чув, ви вже почали підшукувати собі інше помешкання. Це чудово, сієро. Я від початку вважав, що такий великий дім одинокій дівчині не потрібний.

Він окинув хижим оком першу залу таверни, і я вже майже чула, як у нього в думках пересипаються золоті та срібні арфи. 

– Та й ви молодець, Соліє, – він раптом нахилився до мене та всміхнувся. Посмішка в нього була зовсім нещира та масна, як і все лице. – Багато дівчат в ці дні намагаються братися за чоловічі справи, і я собі постійно думаю – навіщо? Ваша справа – вдало вийти заміж, та й горя собі не знати! 

Я підтиснула губи, але поки що мовчала. 

Тим часом Лірено потягнувся до свого розшитого золотими нитками камзола та дістав з нього величеньку теку – з неї аж пнулися жовтуваті листки та якісь менші папірці. 

– Що ж, не будемо затягувати? – посміхнувся Лірено, а тоді не встигла я й оком змигнути, як він розклав з десяток документів на столі, а біля моєї стиснутої у кулак руки опинилася чорнильна ручка. – Мені потрібний підпис тут, і ще ось тут. І на копіях, звісно – ми ж не хочемо, аби щось випадково загубилося… 

Він підсунув папірці до мене ще трохи ближче, і я завмерла на мить, відчувши дивне дежавю: ось наче я сиджу у “Оливковій гілці”, а ось наче лице с’єра Лірено розпливається, і на його місці – голова-кульбабка Світлани Романівни. І вона каже мені підписати заяву про звільнення за власним бажанням – ось тільки вдруге я тієї ж помилки не припущуся. 

Я потягнулася до паперів та швиденько зібрала їх у стосик перед здивованим поглядом огрядного чоловіка. Це що ж він, очікував, що я підпишу, навіть не читаючи?..