Розділ 19. Проста складна магія

Лука

Коли ми дісталися “Оливкової гілки”, повністю змокнувши, почало поволі смеркатися. Ще не був пізній вечір, але дощ нагнав такі страшні хмари, що сонце вирішило зникнути передчасно. Чомусь здавалося, що вечір я проведу у спокої та нарешті зможу подумати про те, що ж робитиму далі. 

Я повільно опустив Альду на ліжко в одній з гостьових кімнат та знову подивився на дівчинку. Ще якусь годину тому вона горіла від магічної лихоманки – а зараз, через цю пробіжку під дощем, мала усі шанси підхопити цілком собі звичайну. 

Наступна година пройшла надзвичайно клопітно: мені Солія доручила догляд за дітьми, а сама ж пішла готувати вечерю. І в першому, і в другому я був страшенно некомпетентний, та говорити нічого не став: зрештою, мене ж найняли на роботу. 

Я знайшов трохи сухого й чистого одягу у маленькій пральні в підвалі та видав його Тео. Тоді швидко перевдягнув Альду, вкотре дивуючись тому, в якому дранті ходили обоє дітей. 

Одяг точно був з чужого плеча, зношений, багато разів залатаний. Скільки Тео було років? Я погано визначав вік дітей, та був переконаний, що не більше десяти. А Альда… Вона була ще взагалі мала, принаймні на два роки молодша від брата. 

Старий мокрий одяг Тео та Альди я без зайвих жалів спали: те саме я зробив зі своїм одягом, щойно Солія дала мені інший. Втім, зі своїми штанами та сорочкою я розправився з зовсім інших причин: нехай як я їх зносив та забруднив, все ще лишався шанс, що хтось впізнає мене через нього. 

Вже вистачало того, що по всьому місту висіли гобелени та прапори з моїм лицем, нехай портрет й був старий. 

Я скривився, а тоді намочив чисту ганчірку. Приклав її до гарячого лоба Альди, яку було ледве видно з-під двох ковдр, якими я її перед тим накрив. Дівчинка все ще дихала з хрипом, хоч тепер іскри вже не бігали по її пальцях – натомість намагалися бігати по моїх. 

Магічна лихоманка була надзвичайно неприємним захворюванням, яке я, втім, в дитинстві переніс двічі. Деякі учені мужі з королівського палацу вважали, що важкість хвороби визначається магічною силою людини, що хворіє: мовляв, що сильніший чаклун, то важче йому видужати. Бо ж  недуга тягне магію, і не заспокоїться, поки не забере все. 

А діти були до магічної лихоманки особливо сприйнятливі – варто було відчути достатньо сильне коливання сили поряд, як ось тобі – хвороба, від якої можна злягти на кілька тижнів. 

Але ж від лихоманки вже були ліки! Причому давно – ще мого батька ними лікували років п’ятдесят тому. То як так вийшло, що Тео думав, наче його сестра помирає?.. 

Я пригадав одну з зустрічей із дворянами, міністрами, радою – і всі вони переконували, що з медициною у Кесталії все просто чудово: рівень смертей від хвороб впав, у кожному місті працює принаймні один шпиталь, і приймають там усіх громадян, та ще й безплатно… 

Але щось я сумнівався у тому, що Тео просто не знав про можливість вилікувати свою сестру. Щось тут було не так… 

Я відкинув волосся з лоба Альди та ще раз торкнувся дівчинки своєю силою. Залишкова магія, що намагалася їй зашкодити, все ще рухалася тілом, і зловити її було досить важко – а я ж навіть ніколи не вчився цього робити! Чим я взагалі займався?.. Кожного разу, коли потрібно було використати магію за межами палацу, я поки що виявляв, що не знаю потрібних заклять.

Здавалося, я не був придатний до жодного ремесла – натомість знав по дрібці від кожного. І пам’ятав купу теорії, яка зараз виявилася зовсім безкорисною. До чого ці формули, до чого ці цікаві експерименти зі струнами магії чи смішні фокуси, що викликали захват у придворних дам, коли переді мною на ліжку лежала дівчинка з магічною лихоманкою, і я не міг їй допомогти? 

А я ж був, буньїп мене роздери, принцом! Нехай навіть і у самовільному вигнанні… 

З думок мене вирвав Тео, що непомітно підкрався ззаду, і тепер спостерігав за тим, як я витягаю залишки шкідницьких чарів з його сестри. 

– Як ти це зробив? – запитав хлопчик, стискаючи долоні у замок. Одяг, що я дав йому, виявився завеликим і вочевидь дорослим: сорочка звисала ледь не до колін, а штани довелося підвернути чи не вдвічі. 

– Що саме? 

Тео скривився. 

– Вилікував її. 

Я похитав головою:

– Ще ні. Вона все ще хвора, просто вже… трохи менше. Завтра ми віднесемо Альду до шпиталю, якщо їй не стане краще. 

Лице Тео скривилося зневажливо. Він відступив на крок та вперся спиною у велику шафу, а тоді схрестив руки на грудях – і знову нагадував маленького наїжаченого горобця. 

– Удачі, – виплюнув він якось по-дорослому. – Нас вони тиждень тому гнали геть. Викликали гвардію, аби мене затримали. Довелося тікати, і вже після цього… – Тео підійшов до сестри та взяв її на руку. – Вже після цього Альда заснула і ледве прокидалася. Це моя провина, я не мав вести її до лікарні…

Я стиснув зуби. Що, в ім’я усіх демонів, відбувалося у В’ярні? 

– Ось це вже точно ні, – заперечив я. – Твоєї провини тут немає, ти зробив усе правильно. 

– Якби я вмів лікувати її так, як ти, мені б не довелося її нікуди тягти, – пробурмотів Тео. – Покажи мені, як ти це зробив, – з вимогою додав він.