Розділ 17. Шторм і обіцянка

Хлопчик втиснувся у пошарпану, облізлу стіну та важко дихав, намагаючись втамувати страх. 

– Сієро… Сієро Ріно? – запитав він за кілька митей, впізнаючи мене. – Що ти тут робиш?

Мене більше цікавило інше – що це він тут робить, та ще й перед початком великого шторму, який ця халупа цілком може й не перенести? Втім, я вже здогадувалася, якою була б відповідь, і вона мені зовсім не подобалася. 

– Оглядаю дім, – все ж відізвалася я, і справді оглянула кімнату знову: цього разу, аби помітити сліди життя у ній дитини. І зробити це виявилося на диво просто – одяг лежав тут і там, старі меблі використовувалися, а на одній з шаф я навіть запримітила посуд та якусь їжу не найкращої якості. 

– Щоб купити? – вражено і водночас налякано запитав Тео. – Він же жахливий! А у вас, здається, є гроші. 

Я здійняла брову з посмішкою:

– Так переймаєшся за мої гроші?

Тео відвернув голову і нічого не сказав. Лука тільки переводив погляд з хлопчика на мене, а я швидко визирнула у вікно, аби перевірити, що там робив повірений. Чоловік все ще стояв перед домом, не наважуючись навіть зайти у двір, та нетерпляче переступав з ноги на ногу. 

– Скоро почнеться шторм, – подав голос Лука. – Тобі краще повернутися додому, хлопче. 

Ми з Тео гмикнули одночасно. 

– Я вже вдома, – огризнувся Тео несподівано різко, та я не могла його звинувачувати. Лука відкрив рота, а відразу ж за цим і закрив його назад, як риба, що викинуло на берег. Він повільно обдивлявся стіни дому, що вже поглинула волога і розруха, і мені здалося, що він навіть трохи зблід. 

– Як це?.. – тихо запитав він. – Де твої батьки? 

Тео на це тільки змовчав, але лице його видало більше, ніж він, певно, хотів. 

– Мені дуже шкода, – тихо зронив Лука, а тоді потягнувся рукою, аби стиснути плече хлопчика. Втім, той звився вужем, аби уникнути небажаного доторку, та тільки сильніше вперся у стіну спиною. 

Тоді подивився на мене з викликом:

– То що, виженеш мене геть? 

Він виглядав, як начублений горобець, готовий кинутися у бійку, і постійно косив очі в бік великої старої шафи, що займала чи не третину кімнати. Та я намагалася на це не зважати.

– Ні, – сказала я спокійно. В ту ж таки мить поряд зі мною щось крапнуло. На вулиці почався дощ, і він негайно просочився крізь дах будівлі та другий поверх і почав наливати калюжу вже на першому. 

– Сієро Ріно! Сіє-єро! 

Глибокий вереск с’єра Романо почули не тільки ми, але й, певно, усі у В’ярні, що мали принаймні одне вухо. Я підійшла до вікна та висунула у нього голову. Повірений накривався своєю текою з документами і будинками та дивився в бік цього дуже незадоволено. 

– Мій проплачений час вже закінчився! Або виходьте звідти, або я йду. Негайно! 

Я склала руки рупором, аби мій голос, зовсім не такий гучний, не загубився серед вітру. 

– До побачення, с’єре Романо! 

А після цього я закрила вікно, навіть не чекаючи, поки повірений піде, і струсила з волосся краплі води. 

– То на чому я зупинилася? – запитала я у простір. – Ох, точно! Тео, цей дім може завалитися під час шторму. Залишатися тут – просто небезпечно. Тож пропоную тобі піти зі мною. 

Я підозрювала, що приводити додому хлопця, який всього день тому намагався мене пограбувати – ідея не з найкращих; ось тільки залишити його тут я теж не могла. А що, як дах завалиться йому на голову? Що, як через шторм Тео застудиться та важко захворіє – а придбати ліки було точно за межами його фінансових можливостей. Про рівень тутешньої медицини я боялася й думати… 

І я вже майже розвернула стопи у бік виходу, як голос Тео, чіткий і різкий, зупинив мене. 

– Ні.

Я завмерла на половині вдиху. 

– Ні? – повторила здивовано. – Чому ж це? 

Тоді здогадка почала крутитися в мене в голові. 

– Якщо ти все ще думаєш, що я збираюся здати тебе гвардії, то це зовсім не–

– Я так не думаю, – на диво серйозно й тихо відізвався Тео. – Але піти з тобою не можу. 

– Чому? – запитав Лука, схиляючи голову. Він все ще роззирався довкола так, наче не міг повірити своїм очам. – Повір, у Солії достатньо кімнат. І їжі. Принаймні козячого сиру… 

Я розтягнула губи у кривій посмішці, та погляду від Тео не відривала, а його очі все ковзали й ковзали до старої шафи. Зрештою я зробила кілька кроків до неї, і хлопчик рипнувся на мить, наче збирався завадити мені, а тоді примусив себе стояти на місці. Та було вже надто пізно. 

– Скажи, а причина часом не у цій шафі знаходиться? – запитала я спокійно. Щелепа Тео напружилася. 

– Не варто, – сказав він із попередженням, та на дні його голосу я чула тремтіння. – Будь ласка. 

Лука несподівано присів навпочіпки, аби опинитися на одному рівні з Тео. 

– Ми тобі не нашкодимо, хлопче, я тобі обіцяю, – посміхнувся він на диво чуйно. – Ця ось сієра, здається, просто любить допомагати тим, хто в біді. Ще вчора я спав на вулиці, і вона найняла мене на роботу. Повір, вона тебе точно не скривдить.