Розділ 16. Старий дім

– Шторми у В’ярні – не рідкісне явище, – пояснив повірений, коли нарешті зміг відхекатися після непростого підйому на пагорб. Він начебто забув, що я й сама з В’ярни, та я його не перебивала – це був чудовий спосіб дізнатися усе, що вилетіло з голови Солії. – Але цей, певно, буде одним з найбільших. Ви чули про те, як знесло дім Веронів позаминулого року? Я намагався їх відмовити, та хто ж буде мене слухати?.. 

Я покивала головою, і ми зупинилися біля першого пропонованого будинку. Лука поряд скептично підвів брову, і я зловила себе на тому, що точно відтворила його жест. 

– Новенький, повністю придатний для життя дім, якраз ідеальний для незаміжньої сієри, – проголосив повірений, с’єр Романо. 

– А тут заведено, аби незаміжні сієри жили у коробці для взуття? – відізвалася я. Дім, який зараз усі ми троє розглядали, навряд чи був повністю новий, як переконував повірений. Я легше могла повірити, що це був сарай, який переробили під житлове приміщення – це принаймні могло б пояснити повну відсутність вікон та надзвичайно компактний розмір. 

– Але ж яке чудове розташування, – не вгавав с’єр Романо. – Не відкидайте його одразу – можливо, хоч зайдете всередину?.. 

Я невпевнено кивнула, але щойно наблизилася до дверей, виявила, що одвірок заледве сягає мого підборіддя, і спинилася. Я хотіла мовчки відмовитися оглядати будинок, але замість мене невдоволення висловив Лука:

– Та це ж будинок для мишей! В ньому хіба у ляльки гратися.

Повірений кинув на Луку невдоволений погляд, але через вкрай невизначений статус чоловіка не наважився нічого йому сказати. Тільки перехопив зручніше товсту теку у себе під пахвою і підтиснув масні губи. 

– Гаразд, є ще кілька будинків… 

Наступні кілька годин ми ходили В’ярною, зупиняючись перед кожним-ліпшим домом, який тільки виставили на продаж. Деякі з них не підходили взагалі, інші – виглядали непогано, та щось всередині скребло, не дозволяючи погодитися. 

– А вам не вгодити, – майже захоплено видушив повірений, коли ми відійшли від цілком пристойного будиночка неподалік від кварталу ремісників. В ньому було два поверхи та чотири кімнати, не рахуючи вітальні та кухні. Вікна виходили на море, а маленький балкончик обплела лоза. Це був найкращий дім з усіх, які мені показували – а все одно всередині не відізвалося зовсім нічого, коли я на нього дивилася. 

– Я не буду приймати рішення, поки не побачу усі пропозиції, – знизала плечима я. Лука насвистував поряд, а повірений все ще намагався віддихатися. Він перегорнув черговий листок у своїй теці, що ставала все тоншою й тоншою. Під листочком з домом, біля якого ми саме стояли, залишився тільки ще один. 

– Що ж, на щастя, до цього лишилося небагато, – повідомий повірений, розпливаючись у посмішці. – Та я навіть не впевнений, чи ви хочете дивитися на останній дім… 

– Чому ж це? – з інтересом запитав Лука. 

Повірений подивився кудись у бік моря, де тулилися найстаріші будинки. 

– Він вже майже розвалений. І відновити його – точно значно більше роботи, ніж, певно, воліє робити молода сієра. 

Він посміхнувся до мене поблажливо, а я насупилася. 

– Що я волію робити, вирішу сама, – відрізала я. З ремонтом я проблем не мала – колись сама провела його у своїй невеликій квартирі, що дісталася від бабусі. Коли працюєш на вчительську зарплатню, доводиться опанувати ще десяток ремесел, аби бодай якось зводити кінці з кінцями – тож робота мене не лякала. 

– Там справді й дивитися немає на що, – вів далі повірений, але вже почав спускатися до моря. Тут вітер та холод відчувалися особливо сильно, а грозова хмара, здавалося, вже зависла над самими головами. – Я чув, минулого року, там ще й обвалилася частина даху. Це ще не кажучи про підтоплення у підвалі. 

За спиною повіреного я скривилася. Такий ремонт, певно, був мені не під силу – та й не було сенсу купувати дім, який простіше знести і побудувати заново, ніж відремонтувати. Але спиняти його й визнавати, що він мав рацію, я не хотіла, тож тільки пішла далі. Лука зиркнув на мене скоса, та нічого не сказав. 

Ми спустилися чи не до самого пірсу, а тоді пірнули у чергове сплетіння надзвичайно вузьких вулиць. Тут будинки виглядали так, наче належали не до цієї епохи; важко було знайти хоч один, всі стіни якого не вкривали б тріщини. Балкони небезпечно поскрипували, а на дахах хиталися не тільки флюгери, але й сама черепиця. Якщо будинки колись й були вибілені, зараз цього не було видно – усі вони за кольором зливалися із морським піском. 

Повірений спинився несподівано, і я ледь не врізалася у його спину. 

– Ну, ось ми й прийшли. 

Я відступила на крок від надміру широкої спини повіреного і нарешті глянула на дім. А тоді ледве стримала розчароване зітхання – таки с’єр Романо не збрехав, це не була перлина, схована серед піску, а тільки розвалюха, що дивом трималася купи. 

Колись це був дуже гарний дім, але за останні принаймні пів століття він потрохи почав розпадатися, і сліди цього занепаду були видні усюди: гілка пінії проросла всередину дому через вибите вікно, якісь бур’яни вкрили й справді наполовину завалений дах, а стіни кришилися від самого тільки вітру. Жити в такому домі було б просто неможливо.