Розділ 15. Пошук дому

Спала я у своїй кімнаті одна, та знала, що це остання ніч, коли я можу собі це дозволити. Вранці, варто було мені тільки випити кави, як у спальні на стриху з’явилося ще одне ліжко, перетягнене з гостьової кімнати. 

Я не мала нічого проти того, аби спати в одній кімнаті з Лукою – зрештою, як він мав захищати мене вночі, якби навіть не знав, що на мене нападають? А ось чоловік, здавалося, соромився цього навіть більше, ніж я. Він поставив ліжко так далеко, що я ледве бачила б його, коли ми обидва б зайняли свої спальні місця.

Жодних речей Лука із собою не приніс – і я дуже сумнівалася, що вони в нього взагалі були. Тож разом з ним я спустилася до батькового кабінету та розчахнула шафу у спальні. Костюмів у покійного батечка було також більше, ніж потрібно було одній людині на життя – і, враховуючи те, що життя його було не таким вже й довгим, більшість з них були у досить пристойному стані. 

– Та я ж у них втону! – заявив Лука, прикладаючи до себе сорочку, що й справді була чи не вдвічі більшою за нього. 

– Дурниці, – заперечила я. – Трохи роботи з голкою – і сяде, як на тебе шитий. 

Лука подивився на свої пальці, наче вперше їх бачив, і я одразу ж зрозуміла, що роботою з голкою займатимуся я. 

– Сієро Ріно… – невпевнено почав він, дивлячись кудись мені за спину.

– Солія, – миттєво виправила я. – Відкиньмо ці формальності. 

Лука слухняно кивнув. 

– Соліє… А чи є шанс, що ти поясниш мені, що у спальні твого батька робить вбивча пастка?

Я озирнулася вслід за Лукою, одразу ж відступаючи геть – але тоді мої очі наштовхнулися на пакунок, що я вже бачила раніше. То це про нього він говорив?.. А я-то вже встигла злякатися, що у кімнаті якась нова вбивча пастка з’явилася. 

Я махнула рукою:

– Раджу не чіпати, хіба що ти знаєш, як її… вимкнути. Попередня така, – я завмерла, не знаючи, як закінчити. Зрештою майже не збрехала: – ледь мене не вбила. 

Зрештою, я не знала точно, чи справжня Солія була мертва. А її тіло ось, чудово існувало – тільки зі мною всередині. Лука примружив очі та зробив кілька кроків до пакунка. Спинився перед ним, не торкаючись, та присів навпочіпки. 

– Я не майстер зі знімання проклять, тож раджу викинути цю річ геть. Якщо, звісно, це не сентиментальний спогад, – і він, наче й не чув мого попередження, потягнувся до пакунка. Я не встигла ані скрикнути, ані зупинити чоловіка, як він вже відкинув обгортку і стиснув у руці ще одну статуетку – цього разу на диво непропорційну балерину. – Гм. Досить огидна насправді. 

Він покрутив її в руках так і так, а я завмерла на місці, очікуючи, що з миті на мить Лука закричить від болю, впаде від невидимих опіків чи навіть припинить дихати. Сама я точно не дихала – та миті спливали одна за одною, а він все крутив у руках порцелянову балерину і наче не зважав на смертельне прокляття. 

– То викидаємо, чи як? Я, звісно, можу спробувати зняти прокляття, але… – Лука зітхнув. – Минулого разу, коли я намагався, одна непогана лабораторія злетіла у повітря. З того часу мене у неї не пускають. 

Він розвів руками, все ще стискаючи балерину, і одна її витягнута у піруеті нога злегка торкнулася ніжки ліжка. Від місця доторку по дереву одразу ж поповзли чорні плями, а саме дерево трохи задиміло. 

Я прочистила горло. 

– Не варто. Але викидати не будемо – раптом хтось знайде? Краще закопаємо її десь у дворі. 

Лука зважив фігурку на долоні. 

– Гаразд. І що, ти навіть не хочеш визначити, хто її зачаклував?

Я вигнула брови. 

– А ти можеш? – запитала здивовано. Лука ж у відповідь зітхнув. 

– Не можу. Але зазвичай усі просять саме це й зробити – наче ніколи й не чули про теорію семи змінних магічних потоків… 

Я кивнула кілька разів із розумним виглядом, хоча сама, звісно ж, про цю теорію теж не чула взагалі. 

– Цілковиті дурні, – погодилася я стримано. 

Наступна година пройшла на диво бадьоро: я намагалася привести до ладу одяг батька Солії, аби він пасував Луці, а той позбувався статуетки, намагаючись закопати її настільки глибоко, наскільки це взагалі можливо з піщаним ґрунтом на внутрішньому дворі дому. Коли з обома завданнями було закінчено, я передала чоловікові сорочку та штани. 

Він зник в одній з гостьових кімнат на якісь кілька хвилин – причому для перевдягання впевнено попрямував до найбільш розкішних апартаментів, що зазвичай займали проїжджі герцоги чи королівська родина – а коли вийшов, я затнулася серед слова. 

Виглядав Лука… ну, вже точно не як обірванець з вулиці. Його довге темне волосся спадало на плечі лискучими хвилями, темні очі сяяли від задоволення, а штани, які я випадково зробила аж надто вузькими, підкреслювати підтягнутий стан. 

Сорочку він недбало застібнув тільки на кілька ґудзиків, і вона оголювала чималий шмат його засмаглої, гладкої шкіри. 

– Як я виглядаю? – поцікавився він весело. У кімнаті, з якої він вийшов, було дзеркало, тож відповідь напевне вже знав. 

Та я все ж діловито кивнула.