Розділ 14. Захист

Я трусилася, як осиковий лист, та намагалася цього не показувати. Перед ким тримала браваду – і сама не розуміла, та відчувала, що варто трохи розклеїтися, і вже буду плакати на підлозі гостинного дому ридма. Ось тільки не було поряд нікого, хто захистив би мене чи розв’язав усі проблеми замість мене. 

Зазвичай це я була людиною, що приходила і знаходила рішення. 

Тож я тільки слабко посміхнулася та протягнула руку чоловікові, що розлігся на бруківці перед моїм домом. Того, хто щойно врятував мене від Ґвідо – а ось мій колишній працівник, здавалося, вже зовсім з’їхав з глузду. 

Подумати тільки – намагався мене вбити! і це після того, як я виплатила йому усю зарплату та відпустила з миром?.. 

На цій думці я спинилася. Варто було згадати про біле сяйво заклинання, яке летіло мені прямо в лице і – я знала це самим нутром – могло мене вбити, піджили починали труситися. 

– Робота? – чоловік вхопився за мою долоню сильним потиском та зіп’явся на ноги. Він був майже одного зі мною зросту, хіба трохи вищий – а все одно дивився з якоюсь неймовірною впевненістю – наче був щонайменше якимось принцом, а не волоцюгою з вулиці.

Я кивнула та обережно звільнила свою долоню. Рука незнайомця – Луки – була теплою, практично гарячою, і якоюсь аж надто гладенькою. Втім, долоня Солії, що не знала справжньої праці, не так вже й сильно відрізнялася. 

– Ходімо спершу всередину, – запропонувала я, знову здригаючись – цього разу від нічної прохолоди та вітерцю. А тоді підняла голову на “Оливкову гілку” та побачила, що одне з вікон відчинене. А я ж тільки нещодавно перевірила усі! 

Лука, певно, помітив мій уважний погляд. 

– Він намагався пробратися всередину через вікно. Я зірвав його з другого поверху, – поділився він, схиляючись до мене. На губах у чоловіка гуляла посмішка, хоч він й виглядав дещо побитим; я була впевнена, що прямо зараз в нього на спині розпливався величезний синяк від закляття, яким його вдарив Ґвідо. 

А тоді я перевела погляд на підвіску, що все ще стискала в пальцях: вона була темна, у вигляді дивної мушлі, і ледь помітно випромінювала світло. Задумливо я похитала її на розірваному ланцюжку, а тоді відчинила перед Лукою двері гостинного дому. 

Він прямо перед порогом спинився, схилив голову та витрусив з неї ледь не пів копиці сіна, а вже тоді зайшов всередину, намагаючись уникати мого погляду. Щось мені підказувало, що помітив Ґвідо, який дерся стіною мого дому, він не просто так. Та вказувати на це я не збиралася – боялася навіть уявити, що могло б статися, якби чоловіка тут не опинилося. 

Певно, у такому випадку завтра він прийшов би на робочу співбесіду до остигаючого трупа. 

Я всілася за найближчий стіл, де раніше читала книгу, і вказала на протилежний стілець Луці. 

– То ти володієш магією? – запитала я, варто було чоловікові вмоститися та видихнути. Він прикусив губу та все ще не дивився мені в очі, і я добре знала цей вигляд – бачила його у своїх учнів вже десятки разів. 

– Так, – коротко відповів Лука. 

– І досить майстерно, – продовжила я. – Я бачила, як ти відбивав та кидав закляття. І навіть без слів! Таке навіть не усі столичні чаклуни можуть.

Сама Солія без слів чарувати не могла, а ці слова, на жаль, не викарбувалися у моїй пам’яті разом з її спогадами. Певно, тому в мене й не вийшло створити жодної ілюзії. 

Лука знову кивнув. Навідні запитання, вочевидь, з ним не працювали. Я зітхнула, а тоді запитала напряму. 

– Де ти навчався, Луко? 

Чоловік відкрив рота, а тоді закрив його. Озирнувся кімнатою, наче сподівався, що відповідь буде написана на діжках з козячим сиром чи на запилюжених столах, а тоді важко, дуже важко зітхнув. 

– А чи є шанс, що ви не будете мене про це питати, сієро Ріно?

Я схилила голову вбік. Щось тут було нечисто. 

– Ти поза законом? – запитала я. – Втікач з тюрми?

На лиці Луки з’явилася широка посмішка, і він похитав головою.

– Ні. Точно ні. – Тоді він на мить замислився й насупився. – Хоча, заради справедливості, якби я ним і був, я б нізащо вам не сказав. 

– Ну, це надихає, – видушила я, а тоді позіхнула. Година була вже пізня, і ліжко у горішній кімнаті Солії видавалося все більш привабливим. Та перед цим… – Скажи мені ось що, Луко… 

– Так?

Я зчепила пальці у замок та пильно вдивилася у відкрите лице чоловіка. Що довше я на нього дивилася, то сильніше мозок лоскотала думка про те, що я його начебто десь бачила. Та де?.. 

– Уявімо, що я беру тебе на роботу. І уявімо також, що приблизно… приблизно п’ять багатіїв В’ярни точать на мене зуб. І принаймні один намагається активно вбити – вже, прошу помітити, втретє. 

Лука навпроти насупився. 

– Ти міг би мене тоді захистити? – в голос пробилося більше надії, ніж я планувала туди вкладати. Та, відверто кажучи, Лука був ідеальним варіантом. Він добре знав чари, але водночас зовсім не виглядав, як якийсь бодігард – і це значило, що мій потенційний вбивця не прикладатиме аж надто багато зусиль. 

– А що сталося? Чим ви їх розізлили? – запитав Лука, підіймаючи брову. Вийшло в нього це зробити на диво елегантно, якимось майже дворянським жестом. Можливо, в цьому і крилася загадка? Він, певно, був байстрюком якогось місцевого лорда. Або ж третім сином, що програв усе майно…