Лука
Двері обережно зачинилися прямо в мене перед лицем. В будь-якій іншій ситуації я б вже впав духом, та тут… Побувати в “Оливковій гілці” знову було дивно. Востаннє, коли я тут спинявся, с’єр Ріно бігав навколо мене, наче я був зроблений із золота. Слуги тільки й намагалися вчасно підносити їжу і напої та вгадувати кожне побажання до того, як воно буде сказане.
Тоді це незмірно дратувало.
А ось тепер перший зал гостинного дому виглядав пустим, запилюженим і брудним. Солія ж у ньому виглядала як щось зовсім чужорідне – наче вона не знала, як тут опинилася, і що ж мусить робити далі.
Та вона сказала, що може найняти мене завтра…
Я озирнувся навколо, шукаючи, куди ж йти, та сподівався, що це буде остання ніч, яку мені доведеться провести просто неба. Поряд заманливо прочинилися на вітрі двері – стайня.
Бачили б мої батько та матінка, що я збираюся зробити – самі б забрали в мене право на спадкування. Та зараз мені було зовсім не до королівської гідності; тож я крадькувато озирнувся, а тоді, не помітивши навколо цікавих очей, чкурнув до стаєнь.
Солома там була стара, прим’ята й пропахла усім неприємним, чого мені не хотілося нюхати та торкатися. Втім, це все ще була краща перспектива, аніж спати на голому камені чи плитці, тож я намостив собі таке-сяке ліжко з прілого сіна, а тоді втупився очима в стелю.
Що я взагалі робив?..
А що, коли батько мене після такої витівки справді не пробачить? Що, коли коронує сестру тільки за однієї умови – не допускати ніколи мого повернення до двору? Звісно, сама вона ніколи б не ухвалила подібного рішення, та йти проти кревної клятви батькові все ж не зможе.
А я… дуже швидко зрозумів, що без підтримки королівської скарбниці жити взагалі не звик.
Сон не йшов, скільки б я не рахував драконів і виверн, що перестрибували через огорожу. В моїй уяві вони щоразу поставали проти мене ж та уперто розверталися спиною до перепони, або ж летіли у зовсім інший бік.
Коли місяць здійнявся вже прямо над В’ярною, втома все ж почала потрохи брати своє. В голові крутилися дивні розмиті обриси: Дафнія з великою короною на голові, батько, що дивиться на мене зі зневагою та ненавистю, замок, що віддаляється все далі й далі, аж поки не зникає десь зовсім у тумані.
Коли повіки вже майже повністю зліпилися, я почув надворі, прямо за дверима стайні, якийсь невиразний шерех. Спершу ніяк не зреагував – мало хто ходить собі головною площею міста? Зрештою, бруківка перед гостинним домом не належала Солії Ріно. Та й сам я, якщо так подумати, порушував її приватну власність – нехай і всього на якісь кілька метрів.
Та шерех повторився, і ближче. Потім я почув, як хтось обережно відчиняє вікно: втім, рама однаково заскрипіла. Я підвівся на ліктях з сіна, намагаючись не видавати зайвих звуків. А тоді я відчув його: запах магії, терпкий і п’янкий, а ще – небезпечний.
Хтось намагався вломитися у “Оливкову гілку” – дім, де Солія Ріно, молода жінка без жодного захисту, жила зовсім одна. Певно, я мав би залишитися на місці.
Хто знає – можливо, так незаміжня сієра пропускає до свого дому коханця? В будь-якому випадку це була не моя справа – і я вже вліз у достатню кількість неприємностей у В’ярні, аби ще й ризикувати потрапити у в’язницю чи бути підстреленим випадковим прокльоном.
А втім, ноги почали рухатися ще задовго до того, як таке ж рішення ухвалила голова. Я вискочив зі свого ліжка, зовсім не турбуючись про те, що у волосся набилося повно соломи, та кинувся на вулицю.
І саме вчасно – аби помітити, як по стіні дереться постать, одягнена у чорне – і дереться при тому абсолютно незграбно. А втім, вона вже дісталася вікна на другому поверсі й саме його відчиняла, намагаючись проникнути всередину.
На диво, цю постать я впізнав навіть з потилиці – попри те, що бачив її всього один раз. Та це сталося всього з годину тому, до того ж Ґвідо Мауро – колишній працівник Солії Ріно та знаний пройдисвіт – мав на диву непересічну зовнішність. Яка, вочевидь, і дозволяла йому бути знаним пройдисвітом.
– Гей! – крикнув я, ледь не перечіпаючись об поріг стайні – так поспішав вибігти на площу. – С’єре Мауро!
Чоловік, що дерся стіною, завмер на місці, як наче сподівався, що розчиниться таким чином у чорноті ночі. Цілком невиправдано – стіни “Оливкової гілки” були вифарбувані у біле, і чорна постать непогано виділялася навіть вночі.
– Спускайтеся негайно!
Ґвідо варто було зупинити, що б він там не робив. А що, як нашкодить Солії Ріно? Не буде роботодавиці – то й роботи можна буде не очікувати.
Чоловік щось забурмотів собі під носа – і щось я сумнівався, що то були компліменти у мій бік. Замість того, аби почати спускатися, він вчинив зовсім навпаки – стиснув пальцями камені сильніше та знову взявся розхитувати раму вікна. Ще трохи, і вона б піддалася остаточно, і тоді зупинити Ґвідо, й самому не проникнувши у дім, стало б неможливо. Тож я зробив те, що вмів найкраще – вдарив чарами.
З пальців вирвалися дві білосніжні мотузки, що сяяли вночі краще за усі ліхтарі на площі, і обидві вони обвилися навколо Ґвідо, захоплюючи його так, що годі й вирватися.
Цим своїм прийомом я особливо пишався та відпрацьовував його не раз та не два разом з гвардійцями. Ті були цьому не надто раді, бо вдіяти з магією не могли нічого.