Розділ 12. Освіта Кесталії

Чоловік прихилився до одвірка, склавши руки на грудях. Він виглядав пошарпано, ще більш втомлено, ніж коли я бачила його востаннє – та все ще посміхався так, наче його зовсім не турбував власний вигляд. 

Я коротко зітхнула. 

– А я ж вже говорила, що мені не потрібні працівники, – сказала я злегка невдоволено. Це був довгий, важкий день, і я вже не мала сил на те, аби проганяти ще одного чоловіка зі свого дому. 

Зараз здавалося, що над головою зависла велика темна хмара, що складалася з попередніх невдалих рішень Солії Ріно, з якими я тепер була вимушена мати справу. Продаж дому, закриття “Оливкової гілки”, багатії міста, яких вона розлютила… І хтось все ще намагався мене вбити. 

Вдень я й на мить не забувала про пакунок, що лишився у спальні мого батька. Я його, звісно ж, не торкалася – попереднього разу для Солії це закінчилося фатально – та й що робити з ним, не знала. 

Чоловік навпроти напозір не змінився у лиці, та я помітила, як його плечі трохи опустилися у розчаруванні та втомі. Втім, він все одно підняв одну брову та обдивився кімнату. Я розуміла його здивування – уся вона була запилюжена, брудна. Бо Ґвідо ж таки й справді нічогісінько не робив, переконаний, що Солія усе спускатиме йому з рук – і переконаний небезпідставно. 

– Ви впевнені? – перепитав обережно він. Не тиснув, але все ж залишався наполегливим. 

Я потерла двома пальцями перенісся. Голова вже починала потрохи боліти, і я точно не хотіла приймати зараз жодних важливих рішень. Тож тільки сперлася спиною на найближчий стіл. 

– Слухайте, с’єре… 

– Лука, – швидко відізвався чоловік. – Просто Лука. 

– С’єре Луко, повертайтеся завтра вранці. По ночі я вас точно наймати не буду. 

– Але ви розглядаєте таку можливість? – перепитав незнайомець. Він злегка всміхнувся – усмішкою такою ж білозубою, як і у Ґвідо, але щось у ній все ж відрізнялося. 

– Розгляну, – виправила я. – Завтра вранці. А зараз – до побачення. 

Я дочекалася тільки короткого кивка, а тоді зачинила двері перед носом в чоловіка. Підтягла важкий металевий засув, а тоді привалилася спиною до дерев’яних балок дверей. Шалений день!..

Повільно я повернулася до книги. Підхопила її та рушила на кухню. Заварила чаю, взяла до нього трохи солодощів, куплених вчора, та повільно піднялася на другий поверх. Десятки дверей тяглися по обидва боки довгого коридору, і навіть попри наявність декоративних лимонних дерев, великих вітражних вікон та шуму моря за ними, на мить мені здалося, що я знову у коридорі школи. 

Я спинилася посеред кроку, хапаючись за це випадкове видіння, та воно зникло, як ранковий туман. Я знову стояла посеред гостинного дому, я бачила це чітко – але водночас розуміла, наскільки ж легко номери з ліжками можна було б перетворити на класні кімнати. 

Я рвучко відчинила одні з дверей. Кімната була простора – і майже всю її займало велике ліжко та громіздкі шафи. В кутку примостилася мармурова статуя фавна, що таємничо поглядала на мене тваринними очима. Картини можна було б продати – натомість придбати стільці, дошку… На цій вільній стіні примостилися б мапи, атласи. 

В сусідній кімнаті – та була навіть більшою – можна було б влаштувати історичний кабінет. 

Я визирнула у вікно на внутрішній двір гостинного дому – він був великим, але практично пустим. У теплий час року, який у Кесталії тривав принаймні дев’ять місяців, туди виставляли великі столи й лави. Але коли Солія вирішила зачинити двір, лави прибрали. А зараз я вже бачила, на що можна було його перетворити – гральний майданчик з гірками, каруселями та місцем для бігу й розваг. 

В ту ж мить на вулиці почало мрячити. 

Дощ вдарив у вітражне вікно, вибиваючи мене з думок, а тоді – повертаючи у реальність. Яка ще школа?.. 

Я похитала головою. У Кесталії не було шкіл – це знали всі. Було навчання при монастирях, де вчили тільки читання та молитов; були академії та університети; були гувернантки та гувернери, що давали всю іншу освіту багатим та заможним. 

А бідним не потрібно було багато – читати, писати, та й по всьому. Навіщо їм історія, література, навіщо їм географія та математика?

Я тяжко зітхнула. 

До того ж я мала продати “Оливкову гілку”. І якщо тягтиму з цим далі – цілком можу втратити голову, у найбільш прямому сенсі. Але від однієї думки, що спадщина роду Ріно – нехай як його зневажала сама Солія – перейде с’єру Кантоне, чи комусь подібному, мені ставало дурно. 

Що вони робитимуть з будівлею? Продадуть її комусь іншому? Знесуть, аби побудувати дорогий дворянський маєток?.. Я не знала. 

Та ще більше мене непокоїло інше – що ж робитиму у цьому новому, незнайомому світі я сама? Куди піду, чим займатимуся решту життя? Поки що цей дім давав мені не тільки притулок, але й справу, якою можна зайняти руки. 

Можливо, варто найнятися гувернанткою до якоїсь знатної родини?.. Підтягти знання з кількох тутешніх предметів буде нескладно – окрім, можливо, магії. Про те, як вона працювала, я не мала зеленого уявлення – але чомусь дуже сумнівалася, що чогось подібного можна навчити з книжок. 

Але всередині щось противилося цьому рішенню. Навчати за все життя всього шестеро-семеро дітей багатіїв, які сприймали освіту за необхідний, але не надто приємний крок у своєму житті?..