Розділ 11. Звільнення

Атласи та книги з історії знайшли своє місце на широкій полиці у кімнаті Солії, до того пустій. А казки та легенди відкласти я не змогла – сіла за них відразу ж, спустившись на перший поверх дому. Там майже не відчувався запах козячого сиру, наиомість через відкриті вікна доносилися пахощі цвіту апельсинів й жасмину. 

Перша легенда, яку я прочитала, розповідала про давнього короля, що заснував Кесталію на березі перлинного моря – саме цього, що оточувало В’ярну. Він закохався у русалку, і побудував замок на самому вершечку скелі, аби бачити свою кохану у хвилях кожного ранку та вечора. 

Тільки раз на рік, у найдовший день, в русалки виростали ноги – вона скидала свою луску на заході сонця та могла бути з королем до світанку, який щоразу надходив надто швидко. Король не любив нікого іншого – завжби був вірним своїй русалці. А та подарувала королівському роду силу, якою не володів ніхто інших з кесталійців – силу керувати людським розумом. Силу, якою володіла русалка, і яку вона ніколи не використовувала проти короля. 

Наприкінці свого життя – значно коротшого, ніж людське – вона пообіцяла, що ще відродиться. Що знайде короля, прийде з іншого світу, а однаково опиниться з ним поруч. 

Я перегорнула сторінку, почала читати наступну історію, та все ще думала про русалку. Звідки беруться легенди й казки у світі, повному магії?.. Чи існували тут русалки насправді, чи були такою ж вигадкою, як на землі? Спогади Солії мовчали, і я вже майже піднялася, аби розшукати відповідну книгу у своїй поки що дуже невеликій, але ґрунтовній бібліотеці, як почула шум з однієї із суміжних кімнат. 

Хтось залазив через вікно. 

Я завмерла, як миша перед удавом. Невже це знову був той незнайомець, що пробрався в дім попередньої ночі? Хто ще міг зламати потужний захист, що ще батько Солії наклав на гостинний дім? 

Я озирнулася, шукаючи щось, хоч приблизно схоже на зброю. Що я мала робити? Тікати чи битися? Я підозрювала, що якщо чоловік – чи хто б то не був – і справді прийшов, аби мене вбити, я не зможу багато йому протиставити. 

Та втекти я також не встигла – двері відчинилися, і з них в коридор вивалився ні хто інший, як Ґвідо – розпатланий, зчервонілий і, вочевидь, досить сильно п’яний. Він ступив кілька кроків у напрямку комори, прямо повз мене – а мене помітив тільки тоді, коли ледь не перечепився об мої ноги. 

– Сі– сієро Соліє, – сказав він розгублено, кліпаючи на мене водянистими очима. Тепер, на відміну від попередньої зустрічі, я вже не вважала ці очі привабливими. Та й чоловік, з цим запахом перепрілого вина, що чувся від нього за метр, викликав тільки мимовільну відразу. 

– Що ти тут робиш? – запитала я складаючи руки на грудях. Що ж, ось і чудова можливість нарешті розібратися з непотрібним мені працівником. 

– Працюю, – Ґвідо вистачило нахабство розтягти губи у лінивій білозубій посмішці. Я ж від неї тілкьи скривилася. 

– Не думаю, – відрізала. – Більше ні. 

Солії ніколи не було достатньо грошей – і все через те, що вона витрачала їх на дурниці. Як-от на утримання слуги, що відверто насміхався над нею, ніколи не виконував роботу та навіть на неї не з’являвся у половині випадків. 

Першу мить Ґвідо мовчав. 

– Що?! – зрештою скрикнув він – відразу гнівно, і я відступила на крок. Чоловік змахнув руками, і на якусь мить мені навіть здалося, що він замахується. – Про що ви говорите, сієро? 

Я змусила свій страх залягти на дно, і подивилася на Ґвідо спокійно – як на одного зі своїх неслухняних учнів. 

– Ти ж і сам знаєш, так? – запитала я повільно. – Ти не з’явився на роботу. Та й до того не надто добре її виконував. 

– Брехня! Брехня і наклеп! 

Я тільки вигнула брову. 

– Гаразд. То що ж ти робив у цьому домі останній тиждень? 

Я відступила всього на крок та провела пальцем по найближчому столу. На ньому залишилася сіра пляма, а на столі – коричнева лінія, що відкривала його природний колір, який цілком успішно приховав пил. 

Та Ґвідо не розгубився. 

– Як ви й казали, я проводив інвентаризацію. Розмумію, для юної сієри це можуть бути складні речі, та це означає– 

– Я знаю, що це означає. 

Роздратування, яке я до того, як сподівалася, досить вміло приховувала, почало знову підіймати голову. 

– Та все ж, я поясню. Ви могли неправильно зрозуміти суть роботи… 

Я пхикнула. 

– Роботи, яку, за твоїми ж словами, я тобі й доручила? Та й що тут інвентаризувати?.. – я озирнулася навколо. – Козячий сир, який ти мав продати ще тижні тому? 

Ґвідо вистачило совісті принаймні відвести очі. Та це не означало, що він збирається здаватися. 

– То ви що, хочете мене вигнати? За усієї поваги, сієро, без мене ви не впораєтеся… 

Не закотити очі було складним завданням, та я все ж впоралася. Шкода, що я сама ніколи так не вміла – нахабно брехати в лице; чи хоча б просто бути настільки переповненою відчуттям власної значущості, щоб щиро вірити у подібну маячню. 

– Я думаю, я розберуся.