Розділ 10. Випадковий урок

Я швидко поборола першу думку закричати та кинутися геть. Рука була точно дитяча. Тож я тільки скосила очі та обережно роздивилася злодюжку – хлопця років десяти-одинадцяти з темною розпатланою чуприною. 

Хлопець обережно дістав одну монету, потім другу – і я з подивом помітила, що, хоч арфи були й золоті, та найменшого можливого номіналу. Що це за благородний крадій? Чи боїться, що помічу нестачу? 

На мить пальці хлопчика загорілися легким, ледь помітним сяйвом, і монетки в нього в пальцях розчинилися, наче їх і не було. А я ж від цього звичайного прояву магії не стрималася і вже відкрито втупилася у злодюжку. 

Він помітив це одразу – я помітила, як усі його м’язи напружилися, готові до швидкої втечі, а очі забігали великим натовпом, шукаючи шляхи порятунку. Та ми стояли чи не посеред площі, і навколо скупчилося чимало поважних городян. 

Варто було б хлопцеві побігти, а мені – закричати, як його одразу хтось би зловив. І пам’ять Солії мені підказувала, що до крадіїв у В’ярні не надто поблажливі, навіть якщо ці крадії були ще зовсім дітьми. 

На мить я перетнулася з хлопцем поглядом – в нього він був світлий, загнаний і страшенно переляканий. А потім його тіло розслабилося – наче він зрозумів, що тікати немає сенсу.

– Сієро… – тихо сказав він, майже прошепотів. У його голосі, втім, не було благання чи сліз. 

Я прикусила губу. Кричати і вимагати зловити хлопчика я не збиралася, це вже точно. І тільки одного побіжного погляду на його латаний-перелатаний одяг, подерті черевики та давно нечесану голову було достатньо, аби зрозуміти, що крав він не задля веселощів. 

– Навіщо тобі гроші? – все ж запитала я, схиляючи голову. 

Хлопець мовчав ще кілька митей, а тоді задер голову, втупившись у мене вперто, майже з викликом. 

– На їжу. Збираєтеся здати мене гвардії? – він розтягнув губи у кривій, на диво дорослій посмішці. – Ви нічого не доведете. 

У цьому я дуже сумнівалася, та сперечатися не стала. 

– Я можу дати тобі їжу, – запропонувала натомість. Очі хлопчика на мить розширилися, а тоді знову звузилися недовірливо. 

– Маєте мене за дурня? Я знаю, що… я знаю, що ви хочете тільки видати мене псам Ріверо. 

Він ледь не вищирився та відступив на крок – і я бачила, що він все ще краєм ока видивляється, в який бік можна кинутися тікати, як тільки видасться така можливість. Водночас я покопирсалася у пам’яті Солії, аби збагнути, про кого говорив хлопчина. 

З’ясувати вдалося на диво просто: с’єр Квінто Рівера був поважним бургомістром В’ярни, що не змінювався на посаді вже четвертий десяток років. 

– Зовсім ні, – злегка всміхнулася я. – Та тобі необов’язково мені вірити. Ось тільки з собою я їжі не маю. Тож якщо хочеш її отримати, мусиш піти зі мною. 

Комори в “Оливковій гілці” ломилися від меду та козячого сиру, що пропахнув собою усі стіни. Я б не збідніла, якби дала трохи дитині, що цього вочевидь потребувала. 

– Повторю знову: ви мене за дурня тримаєте? 

Хлопець відступив ще на крок. Пісня музикантів закінчилася, і на площі стало трохи менш людно. Певно, ще кілька митей, і він зможе втекти якщо не непоміченим, то точно не зловленим. 

– То це ні? 

Я трохи схилила голову, роздивляючись лице хлопця. Він дивився на мене настільки вперто і злісно, що я не сумнівалася: раніше його вже намагалися обдурити. І зараз він не збирався мені вірити, це точно. 

– Ну гаразд, – кивнула я, приймаючи погляд спідлоба за відповідь. Зрештою, від кількох монет я не збіднію. – Скажи мені тільки одне… 

Хлопець нервово озирнувся по сторонах, відчуваючи, що час тікати. Та чомусь все ще стояв, чекаючи на запитання.

– Ну? Що? – нетерпляче підігнав мене він. На нас вже озиралися деякі люди на площі – поки що з очікуванням, але я розуміла, що вони готові кинутися захищати мене від хлопчика – навіть якщо я цього зовсім не потребувала. 

– Чому ти не взяв цінніші монети? 

Хлопчик кліпнув, а тоді зробив це ще раз – і у нього в очах не з’явилося жодного розуміння. 

– Що?.. 

– Чому ти взяв всього дві золоті арфи? – повторила я. В ту ж мить я потяглася за гаманцем та витрусила з нього на долоню кілька монет. Відкинула назад у кошик срібний та показала хлопчикові на долоні дві, що лишилися. Вони виглядали майже ідентично, за винятком того, що на одній писало “десять”, а на іншій – “п’ятдесят”. 

– Я не розумію, – хлопчик похитав головою, насупившись. – Ти намагаєшся мене обдурити? 

Тепер насупилася вже я. Заховала обидві монети назад у гаманець та суворо втупилася у дитину. 

– За мною. 

Я рішуче рушила між лордами та леді – і геть від центру міста де, як я вже могла пригадати, і розташовувалася міська варта. Були дуже непогані шанси, що хлопчик скористається тією миттю, коли я від нього відвернулася, і одразу ж втече, та я все ж не озиралася. 

Вийшла з площі, проминула вулицю ремісників (розбитий вчора незнайомцем димар ще так і не полагодили), вийшла на тоненьку вуличку, де майже й не було вікон. Єдині речі, що привертали тут увагу – так це невеликий фонтан з жабками, що плескалися на мілині, та кав’ярня з морозивом.