Я швидко поборола першу думку закричати та кинутися геть. Рука була точно дитяча. Тож я тільки скосила очі та обережно роздивилася злодюжку – хлопця років десяти-одинадцяти з темною розпатланою чуприною.
Хлопець обережно дістав одну монету, потім другу – і я з подивом помітила, що, хоч арфи були й золоті, та найменшого можливого номіналу. Що це за благородний крадій? Чи боїться, що помічу нестачу?
На мить пальці хлопчика загорілися легким, ледь помітним сяйвом, і монетки в нього в пальцях розчинилися, наче їх і не було. А я ж від цього звичайного прояву магії не стрималася і вже відкрито втупилася у злодюжку.
Він помітив це одразу – я помітила, як усі його м’язи напружилися, готові до швидкої втечі, а очі забігали великим натовпом, шукаючи шляхи порятунку. Та ми стояли чи не посеред площі, і навколо скупчилося чимало поважних городян.
Варто було б хлопцеві побігти, а мені – закричати, як його одразу хтось би зловив. І пам’ять Солії мені підказувала, що до крадіїв у В’ярні не надто поблажливі, навіть якщо ці крадії були ще зовсім дітьми.
На мить я перетнулася з хлопцем поглядом – в нього він був світлий, загнаний і страшенно переляканий. А потім його тіло розслабилося – наче він зрозумів, що тікати немає сенсу.
– Сієро… – тихо сказав він, майже прошепотів. У його голосі, втім, не було благання чи сліз.
Я прикусила губу. Кричати і вимагати зловити хлопчика я не збиралася, це вже точно. І тільки одного побіжного погляду на його латаний-перелатаний одяг, подерті черевики та давно нечесану голову було достатньо, аби зрозуміти, що крав він не задля веселощів.
– Навіщо тобі гроші? – все ж запитала я, схиляючи голову.
Хлопець мовчав ще кілька митей, а тоді задер голову, втупившись у мене вперто, майже з викликом.
– На їжу. Збираєтеся здати мене гвардії? – він розтягнув губи у кривій, на диво дорослій посмішці. – Ви нічого не доведете.
У цьому я дуже сумнівалася, та сперечатися не стала.
– Я можу дати тобі їжу, – запропонувала натомість. Очі хлопчика на мить розширилися, а тоді знову звузилися недовірливо.
– Маєте мене за дурня? Я знаю, що… я знаю, що ви хочете тільки видати мене псам Ріверо.
Він ледь не вищирився та відступив на крок – і я бачила, що він все ще краєм ока видивляється, в який бік можна кинутися тікати, як тільки видасться така можливість. Водночас я покопирсалася у пам’яті Солії, аби збагнути, про кого говорив хлопчина.
З’ясувати вдалося на диво просто: с’єр Квінто Рівера був поважним бургомістром В’ярни, що не змінювався на посаді вже четвертий десяток років.
– Зовсім ні, – злегка всміхнулася я. – Та тобі необов’язково мені вірити. Ось тільки з собою я їжі не маю. Тож якщо хочеш її отримати, мусиш піти зі мною.
Комори в “Оливковій гілці” ломилися від меду та козячого сиру, що пропахнув собою усі стіни. Я б не збідніла, якби дала трохи дитині, що цього вочевидь потребувала.
– Повторю знову: ви мене за дурня тримаєте?
Хлопець відступив ще на крок. Пісня музикантів закінчилася, і на площі стало трохи менш людно. Певно, ще кілька митей, і він зможе втекти якщо не непоміченим, то точно не зловленим.
– То це ні?
Я трохи схилила голову, роздивляючись лице хлопця. Він дивився на мене настільки вперто і злісно, що я не сумнівалася: раніше його вже намагалися обдурити. І зараз він не збирався мені вірити, це точно.
– Ну гаразд, – кивнула я, приймаючи погляд спідлоба за відповідь. Зрештою, від кількох монет я не збіднію. – Скажи мені тільки одне…
Хлопець нервово озирнувся по сторонах, відчуваючи, що час тікати. Та чомусь все ще стояв, чекаючи на запитання.
– Ну? Що? – нетерпляче підігнав мене він. На нас вже озиралися деякі люди на площі – поки що з очікуванням, але я розуміла, що вони готові кинутися захищати мене від хлопчика – навіть якщо я цього зовсім не потребувала.
– Чому ти не взяв цінніші монети?
Хлопчик кліпнув, а тоді зробив це ще раз – і у нього в очах не з’явилося жодного розуміння.
– Що?..
– Чому ти взяв всього дві золоті арфи? – повторила я. В ту ж мить я потяглася за гаманцем та витрусила з нього на долоню кілька монет. Відкинула назад у кошик срібний та показала хлопчикові на долоні дві, що лишилися. Вони виглядали майже ідентично, за винятком того, що на одній писало “десять”, а на іншій – “п’ятдесят”.
– Я не розумію, – хлопчик похитав головою, насупившись. – Ти намагаєшся мене обдурити?
Тепер насупилася вже я. Заховала обидві монети назад у гаманець та суворо втупилася у дитину.
– За мною.
Я рішуче рушила між лордами та леді – і геть від центру міста де, як я вже могла пригадати, і розташовувалася міська варта. Були дуже непогані шанси, що хлопчик скористається тією миттю, коли я від нього відвернулася, і одразу ж втече, та я все ж не озиралася.
Вийшла з площі, проминула вулицю ремісників (розбитий вчора незнайомцем димар ще так і не полагодили), вийшла на тоненьку вуличку, де майже й не було вікон. Єдині речі, що привертали тут увагу – так це невеликий фонтан з жабками, що плескалися на мілині, та кав’ярня з морозивом.