Розділ 9. Крадіжка

Ґвідо не з’явився вчасно – та й невчасно теж не прийшов. Я чекала на нього у нижній залі з годину, а тоді махнула рукою. Принаймні, тепер я мала цілком реальні підстави нарешті його звільнити. 

Спершу я хотіла потримати його ще трохи – аби він навів лад у кімнатах, підготував дім до продажу, виніс усі речі, що залишилися у коморах і тепер навряд чи будуть хоч коли-небудь використані. 

Та, вочевидь, займатися цим доведеться мені самій. І попри вчорашню лінь я навіть раділа новим завданням, що постали попереду: вони дозволяли не думати про те, що ж насправді сталося. Про те, як моє мертве тіло лежало на асфальті, збите якоюсь випадковою машиною. 

Я справді сподівалася, що Солія отримала шанс на друге життя у ньому – та не знала напевне. І, підозрювала, ніколи вже й не дізнаюся. А сама я назавжди втратила не тільки своє життя, але й справу, якій присвятила значну його частину. 

Грошей, отриманих із заповіту батька Солії, цілком вистачило б на те, аби спокійно жити все життя, навіть не замислюючись про роботу. А ось якби я ще й продала дім… Тоді грошей в мене було б більше, ніж я могла уявити, на що їх можна витратити. 

Та залишати будівлю собі, хоч як вона мені подобалася, я також не бачила сенсу: шістнадцять гостьових кімнат, і це ще не рахуючи поверху на стриху, залів під таверну та покоїв батька… Настільки великий дім не потрібний жодній людині. А я не хотіла відновлювати гостинний дім. Та й, відверто кажучи, навіть приблизно не уявляла, як ним керувати. 

Тож, почекавши на Ґвідо ледь не до обіду та поснідавши інжиром, сиром та свіжим хрустким хлібом, я знову відправилася у місто. Та цього разу з конкретною метою. 

Відшукати книжкову крамницю було простіше, ніж я очікувала – вона у В’ярні була навіть не одна. А ось шкіл зовсім не було. 

І коли я вперше про це подумала – чи то згадала, по спогади Солії у якийсь невимовно дивний спосіб начебто ставали моїми – я  навіть не повірила спершу. Як це – немає шкіл? 

Та, виявляється, освіта у Кесталії була справою дорогою та непростою – і в першу чергу вона лягала на плечі батьків, в найбільш буквальному сенсі слова. Грамотні навчали своїх дітей самі, і зазвичай тільки дуже основним речам – додаванню та відніманню, читанню та трохи письму. Про історію, літературу, алгебру, геометрію чи географію й не мовилося – це були науки для багатіїв. 

А їх у дитинстві навчали наймані вчителі; тільки по досягненню повноліття дворяни мали можливість вступити до університету. Дуже рідко туди вдавалося пробитися простолюду – і навіть не через закон, а через звичайну відсутність грошей на десятки вчителів з давніх мов, чарів та філософії. 

І Солія, нехай і отримувала від батька та одного найнятого студента таку-сяку освіту, все ж не змогла пробитися в академію магії. 

Я боялася й уявити, скільки людей, повз яких я проходила на вулиці, не вміли навіть читати. Це було нонсенсом! Такою дивиною, що я не могла навіть вповні її осягнути. 

Втім, коли я дісталася книгарні, відразу ж помітила, що вони тут суттєво відрізняються від будь-яких земних. Поряд з високими дерев’яними дверима, прикрашеними різноколірним вітражем, купчилися люди – якісь багатії, кілька з яких на повідцях тримали маленьких дракончиків. 

Я намагалася не витріщатися, та не могла стриматися: попри те, що пам’ять Солії підкинула мені ще вчора знання про маленьких виверн та драконів, що тут були за улюблених домашних тваринок багатіїв, побачити це наживо було зовсім іншою справою. 

Кілька людей ходили між полиць, обираючи собі книги, а продавець метався від одного відвідувача до іншого, намагаючись догодити всім водночас. 

Я обережно зиркнула на книги, намагаючись відшукати цінники, та не побачила жодного – сподівалася тільки, що книги тут не настільки дорогі, аби я збідніла від одного походу до книгарні. 

– Чим я можу вам допомогти, сієро? – продавець був вже тут як тут. – Маємо любовні романи, ось якраз на полиці у куточку. Чи вас цікавить світська хроніка?.. 

Спершу я хотіла заперечити, і при тому з відразою – чому це він одразу припустив, що мене цікавлять плітки та любовні історії?.. Та за мить я закрила рота. Бо мене ж вони таки цікавили – у цьому новому, зовсім незрозумілому світі я хотіла пізнати все, до чого тільки дотягувалися руки. 

– Дякую, – спокійно відізвалася я, прямуючи з продавцем у напрямку світської хроніки та романів. – А ще підшукайте мені, будь ласка, книги з географії та історії. І… магії. 

Останнє я сказала невпевнено, намагаючись не пропустити в голос усе тремтіння, що відчувала всередині. Чомусь постійно мала відчуття, що варто сказати одне зайве слово, як усі раптом зрозуміють, що я вже була не Солією. Виженуть з дому, заберуть гроші та спадок, і залишать ні з чим на вулиці. 

А це було б зовсім небажаним розвитком подій. 

Продавець не кинув на мене й половини підозрілого погляду. Тільки кивнув, а тоді ще й вклонився – вочевидь, сукня, в яку я сьогодні вранці вбралася, видавала, що грошей в мене – хоч греблю гати. Звідки раніше Солія всі ці сукні діставала, враховуючи її зазвичай більш ніж скромні заробітки, я намагалася не думати й не згадувати. 

Кілька інших відвідувачів великої, двоповерхової книгарні кидали на мене зацікавлені погляди, та жоден не ризикнув підійти – а я цьому тільки й раділа. І що довше я перебувала серед книг, вчитувалася у корінці та перші сторінки, то більше мені здавалося, що мене хтось споглядає. Ось тільки скільки б я не озиралася, все не могла зрозуміти, хто саме це був – і чи взагалі мені це не привиділося.