Розділ 8. Нічний відвідувач

Залишок дня я провела у блаженному неробстві – і тільки тоді зрозуміла, наскільки ж сильно потребувала відпочинку. Літні канікули, які мали стати відпусткою, у ліцеї ніколи нею не були: бо до початку року потрібно було підготувати стільки матеріалів, виставок, планів, інших речей, що ледве вдавалося розгребти це за два місяці, що я мала проводити вдома. 

Та зараз не було планів, не було батьків, що дзвонили кожної години – та й телефона не було! І наскільки я вважала себе залежною від інтернету, настільки ж зараз раділа, що його не маю. 

Натомість за залишок дня встигла з’ясувати, що таки вмію читати місцевою мовою, що звалася кесталійською, що система рахунку тут та сама, а математика досягла не меншого прогресу, ніж на землі, і що Солія Ріно ніколи не цікавилася географією, чи історією, чи літературою – тож знань з цих предметів в мене в голові було дивовижно мало. 

І – не менш дивовижно – я відчувала жагу до знань, яку бажала втамувати якомога швидше. Тож коли лягала спати, все ще у дитячій кімнаті Солії на самому вершечку дому, мріяла тільки про те, аби прокинутися на світанку та рушити до книжкового. 

В мене було досить грошей, аби без зайвого удару по бюджету скупити чи не всю крамницю – і я точно планувала цим скористатися. 

Та вночі мені снилися кошмари. Світло фар, машина, що наближається так швидко, що я не можу втекти, і я – навіть не намагаюся втекти та стою, стою, стою… 

А потім відчувся удар – і він мене ж розбудив. 

Спершу я, важко віддихуючись, вирішила, що мені все наснилося. Кілька митей сиділа на холодних шовкових простирадлах та тільки прислухалася до тиші дому – аби переконатися, що все собі науявляла. 

Ось тільки звук повторився, та й досить скоро – ледь чутне шарудіння та скрип поверхом нижче. Потім знову коротка тиша, і начебто хтось пройшовся коридором. Я завмерла на ліжку, не наважуючись і ворухнутися. 

Невже… хтось ходив домом? 

Я повільно, надзвичайно тихо опустила ноги на підлогу, а тоді озирнулася кімнатою в пошуках чогось, що могло стати зброєю. Ступаючи деревом і плиткою, підійшла до підвіконня та підхопила з нього порцеляновий пустий кавник. Неабияка зброя – особливо, якщо поцілити грабіжникові в лоба. 

Перед дверима засумнівалася – а чи не краще перечекати небезпеку, а вже вранці звернутися до місцевої поліції? Ось тільки спогади Солії підказали, що тут я могла тільки зловити облизня – якщо у В’ярні вже щось крали, то зазвичай з кінцями. І відповідальність за захист свого майна лежала на власникові, і тільки на ньому. 

Тож я обережно прочинила двері своєї кімнати, сподіваючись, що вони не скрипнуть надто голосно, а тоді рушила сходами вниз, все ще прислухаючись до кожного, навіть найтихішого звуку. Здавалося, що кожен порух вітру, кожен скрип мостини від моїх власних кроків був небезпекою, і я завмирала щоразу, сильніше стискаючи порцеляновий чайничок.

Та тепер, коли я вже спустилася зі стриху на другий поверх, видавалося, що тут нікого немає – що це тільки моя уява розігралася несподівано сильно. Тож я вже сміливіше обійшла кожну гостьову кімнату, зазираючи всередину і перевіряючи за довгими шторами та під ліжками. 

Зрештою я зупинилася перед останньою, в яку Солія зі свого повернення заходила тільки один раз. Спальня її батька, що помер прямо на ліжку і був знайдений тільки через кільканадцять годин. 

Але вона була прямо під кімнатою, де тепер жила я, і була немала ймовірність, що саме тут крадії спробували б щось знайти. Тож я зручніше перехопила порцелянову ручку, ступила крок запилюженою дерев’яною підлогою та різко, не даючи собі навіть шансу передумати, смикнула двері. 

Вони відчинилися легко – і саме собою це вже було проблемою. 

Двері батькової спальні, що переходила потім у кабінет, завжди були замкнені – і за його життя, і після смерті. Це було також і причиною, чому його тіло так пізно знайшли – дублікату ключа просто не існувало. А тепер цей-таки єдиний ключ заново відремонтованих дверей лежав нагорі, у шухляді. 

А двері все ж були відчинені. 

Я ступила у кімнату, роззираючись. Спогади Солії давали небагато – вона зовсім нечасто бувала у батьковій кімнаті, та й це було давно. А коли повернулася, не надто прагнула тут щось роздивлятися – відчувала дивну суміш жалю, суму та бажання якомога швидше продати будинок та повернутися до розкішного життя у Кесталії. 

Кімната була зовсім не така велика, як можна було б очікувати від власника найбільшого гостинного дому В’ярни. В ній було всього одне, зовсім невелике й кругле вікно, що виходило на внутрішній садочок дому, що поріс лаймовими й апельсиновими деревами. Цвітіння вже давно закінчилося, але його пахощі наче все ще наповнювали кімнату, линули звідусіль. 

Ліжко стояло, акуратно застелене, всі полиці – в ідеальному порядку. Та все ж око зачіплялося за щось, що я не могла визначити на перший погляд. Я пройшла глибше в кімнату та, навіть не думаючи, торкнулася магічного світильника, що від цього  простого жесту засяяв розсіяним помаранчевим світлом. 

В кімнаті хтось був. У цьому я була впевнена якимось внутрішнім чуттям, а ще на це натякала коробка, залишена прямо біля ліжка. Дуже подібна до тієї, що я розгорнула сьогодні. 

Та цього разу я вже знала краще, тож тільки відступила на кілька кроків. А тоді й взагалі вийшла геть з кімнати та зачинила за собою двері.