Розділ 7. Несподівана зустріч

Я з подивом втупилася на нечупару, що звабливо мені посміхався та просився на роботу. Та посмішка була якась дивна – самопринизлива, чи то якась знущальна. 

Я похитала головою. 

– Ви ж знаєте, що “Оливкова гілка” вже не працює? – запитала я повільно, перебираючи кошик в іншу руку. Через вагу усіх продуктів, що я накупила, я вже ледь не згиналася. 

Чоловік, що сидів у уламках глечиків навпроти, втім, не розгубився. 

– Такій гарній сієрі як ви точно знадобиться допомога чоловіка, – однаково сказав він, із губами, все ще розтягнутими у цій дивній, штучній посмішці. 

– У чому ж це? – запитала я, підіймаючи брову. 

– Та ось хоча б… – на якусь мить парубок затнувся, а тоді очі його спинилися на кошикові. – Донести кошик. 

Я всміхнулася краєчком рота. Оце вже ні – вистачало ще, що Солія тримала при собі служника Ґвідо, який цілісінькими днями зовсім нічого не робив. А два таких мені точно не потрібні. 

– Дякую, але зі своїм кошиком я чудово впораюся сама. 

Посмішка з лиця незнайомця поступово сповзла. Тоді я помітила, яким змученим він насправді виглядав: навіть з такої відстані я відчувала, як від нього пахне морською сіллю, наче купатися він міг тільки у морі, а щоки його впали і видавалися дивно блідими на фоні засмаглої шкіри. 

Повільно я залізла рукою в кошик та дістала з нього кілька інжирів, а тоді передала їх чоловікові. 

В його очах спершу відобразилося якесь очікування, але коли в його руку перекочували два інжири, воно перетворилося на цілковите розчарування. 

– Ех, – зітхнув він, сумно кусаючи один з фруктів. – Ви знаєте, що їх не потрібно купувати? Вони ж ростуть на усіх деревах, безплатні… 

Я підтисла губи. Люди навколо перешіптувалися, а з дому з підірваним димарем нарешті почулося якесь копошіння та крики. Двері відчинилися з гуркотом, і в ту ж мить чоловік підхопився на ноги. 

– Я ще знайду вас! – вигукнув він і кинувся геть. Перед цим на його губах з’явилася посмішка – але цього разу зовсім інша, щира. 

Я ж тільки кілька митей спостерігала за його худою спиною, аж поки вона не сховалася десь за поворотом. А тоді з дому вирвався великий, важкий чоловік. 

– Де він?! – закричав він, озираючи увесь хаос, що створив незнайомець. Черепки від розбитих глеків валялися навіть в мене під ногами, а кілька черепиць на даху покосилися від невдалого падіння. Про стан самого димаря й говорити взагалі не доводилося – бо димаря тепер не існувало в принципі. 

Чоловік втупився розлюченими маленькими очима прямо в мене – а тоді вимогливо махнув головою. І я, сама не знаючи чому, вказала йому напрямок – зовсім протилежний від того, в якому насправді побіг чоловік. 

Здоровань кинувся слідом, анітрохи не турбуючись про те, що лишив свій дім зовсім незамкненим, а я ж, ще раз озирнувшись навколо, пішла далі, намагаючись відшукати дорогу додому. 

З ремісничої вулиці я вийшла якраз до центру міста: спускаючись пагорбом, проминула принаймні десяток кав’ярень, маленьких затишних ресторанчиків та й більш шикарних закладів. В них позолота визирала з кожного вікна, а весь вигляд так і кричав: краще не заходити, якщо в кишені не знайдеться принаймні десятка золотих монет. 

Саме з одного з таких в якусь мить і вискочив високий, худий чоловік. Спершу я й не звернула на нього увагу – надто мене захопили статуї, що, виявляється, ховалися на вершечку чи не кожної будівлі. Це були істоти, схожі на фавнів, якісь місцеві боги та герої з легенд, яких справжня Солія ніколи навіть й не намагалася запам’ятати. А ось мене вони неабияк цікавили – і подумки я вже зазначила собі наступну справу: сходити до книжкової крамниці. 

– Сієро Ріно! Сієро! 

Коли я почула чужий високий голос, спершу хотіла не спинятися й просто йти далі: можливо, чоловік би подумав, що я не почула. Та навколо було дивовижно тихо, і я навіть не могла списати свою глухоту на шум вулиці. До того ж чоловік досить швидко наздогнав мене та вхопив за плече. 

Пальці в нього були чіпкі й довгі, а до того ж неприємно липкі. В мене ж не лишалося іншого виходу, окрім як спинитися. 

– Так? – невпевнено запитала я, повертаючись. Лице чоловіка – таке ж довге й непропорційне, як і він сам, було Солії туманно знайоме, та скільки б я не копирсалася у пам’яті, все ніяк не могла витягнути ані імені, ані того, ким же таки був цей чоловік. 

– Навіть не думав вас тут зараз зустріти, – сказав чоловік, примружившись. – Та ще й саму. 

Ось тут вже примружилася я – він точно натякав на Ґвідо, якого Солія повсюди брала з собою, як якусь собачку на вигулі. Я ж планувала цю звичку різко обірвати, хто б там що не думав. На щастя – для мене, а не для Солії – через жахливий характер і незвичайний егоїзм дівчини в неї не було близьких друзів. А єдина людина, яка могла навіть через роки помітити підміну, померла місяць тому. 

Я втупилася у лице чоловіка непроникним поглядом: я так іноді робила, коли директорка говорила якусь дурницю чи вимагала чогось відверто неможливого – і зазвичай це спрацьовувало. Та чоловік, вочевидь, був звичний до того, що на нього дивилися невдоволено. 

– Ви вже подумали про мою пропозицію? – запитав він, переміщаючи руку з мого плеча на передпліччя. Та стискав він так само міцно – наче боявся, що я ось прямо зараз тікатиму.