Розділ 6. Доля втікача

Лука

Навіть у страшному сні я не очікував, що все буде настільки погано. План був простий, як двері – втекти, перечекати кілька місяців на протилежному кінці королівства, нарешті не покладаючись на родинне ім’я, а тоді повернутися – коли справу вже буде зроблено без моєї участі. 

Втім, проблеми почалися набагато швидше, ніж я міг навіть очікувати. Виявляється, коли до імені не додається дворянське прізвище, люди раптом стають набагато більш заклопотаними своїми справами, і набагато менше прагнуть допомагати. 

З Кесталії виїхати вдалося тільки на другий день, винайнявши місце у невеликому екіпажі. Було вже пізно, й ми мали спинитися на ніч у гостинному дворі В’ярни. Коли я направив стопи до “Оливкової гілки”, де моя родина неодноразово зупинялася раніше, на мене подивилися, як на дурня. 

Ніч пройшла у тісній кімнатці, де в матраці копошилися клопи, а зі стелі звисали павуки. На ранок поїздка не продовжилася – екіпаж поїхав без мене, а кучер ще й не посоромився обідрати мої кишені до останньої срібної арфи. 

За кімнату я мав заплатити зранку – три мідні арфи, смішні гроші, які я до того ніколи навіть не тримав у руках, до того вони були малі – а все ж я опинився навіть без них. Через що був дуже скоро гнаний собаками через половину В’ярни та залишений навіть без тих скромних пожитків, що мав при собі до того. 

На третій день перебування на вулиці, без нормальної їжі та даху над головою, я вже майже здався – був готовий викрити місту своє справжнє ім’я, аби отримати хоч трохи хліба та вина. 

Ось тільки виявив, що коли брудний чоловік без гроша у кишені раптом називає себе наслідним принцом – особливо коли немає жодних чуток про зникнення того ж таки принца – ніхто не хоче йому вірити. 

А ось це вже було… вкрай незручно. 

І, з метою залишатися невпізнаним якомога довше, я залишив свою родову печать у палаці – разом з запискою, що найближчі кілька місяців повертатися не збираюся. Зараз я вже чітко бачив усі недоліки цього плану. 

А ось коли я його втілював, думав, що вчиняю мудро. Отож, я не мав грошей на повернення до столиці, план втечі провалився, не почавшись, і я навіть не міг довести своє вінценосне походження простим громадянам. 

…тож ще через кілька днів я зрозумів, що мені доведеться працювати. І не те щоб я мав щось проти цього концепту самого по собі; я планував знайти собі роботу, а не сидіти на батьківських грошах весь час вимушеного самітництва. 

Ось тільки я зовсім не очікував, що робота в якийсь момент стане не цікавим способом зблизитися з народом та довести батькові, що я зовсім на нього не схожий, а справжньою необхідністю, від якої залежатиме, чи матиму я що їсти на вечерю. Я вже не міг харчуватися одними інжирами та фініками з дерев! А вода у потічку, нехай і була прісна, та все ж віддавала в роті половиною хімічної таблиці Альджетто. 

На роботу писаря мене не взяли – відмовили, навіть не глянувши на мою каліграфію чи вміння користуватися друкарським артефактом. Вочевидь, достатньо було того, що я тхнув потом та морською водою, а волосся від солей та мінералів у ній же злиплося у не надто приємні патли. 

Те саме відбулося ще в кількох місцях. Практично уся робота, де платили хоча б відносно пристойні гроші, не могла дістатися якомусь нечупарі з вулиці. Та я не дозволяв собі опустити руки; думав щовечора, що роблю це заради Франчески, і це додавало сил. 

Коли минув тиждень мого вимушеного перебування у В’ярні, я вже здався і пішов влаштовуватися на будівництво. Та я навіть не міг уявити, якою катастрофою це обернеться. 

Те, що здавалося здалеку простою і невибагливою працею, насправді виявилося чи не складнішим, ніж вивчення чотиривимірної моделі заклинання відносної зупинки часу. Принаймні, з останнім я розібрався ще у віці п’ятнадцяти років, а ось з тим, як рівно класти кладку та обробляти дерево на верстаті – ні. 

Мене вигнали геть і наказали не повертатися, поки не переставлю руки на потрібне місце. Що було неприємно, та… я був змушений визнати, дивлячись на завалену стіну ще непобудованого дому, справедливо. 

Мені знову довелося ночувати у невеликій печері при самому березі моря. Вночі у неї заповз краб та вхопився за п’яту, подерши панчоху, а на ранок мені довелося поспішно відступити на пагорб через початок місячного припливу води, що повністю затопив печеру. 

З серйозними труднощами мені вдалося знайти роботу на день, що обіцяла мене нагодувати та забезпечити місцем для сну – біля старого коня та двох на диво смердючих кіз. 

– Прочистиш димар, а тоді приходь до мене, дам наступну роботу, – пробасив до мене с’єр Лотур, вказуючи на високий, вкритий помаранчевою черепицею дах. Він видав мені інструменти, а я розплився у вдячній посмішці, під якою поволі почав проступати страх. 

Щось мені підказувало, що це завдання виявиться ненабагато простішим за вкладання кладки, а з тим справи в мене склалися… не найкраще. Та я не дав невпевненості проступити на лиці – я просто не міг собі дозволити втратити ще й цю роботу. Тож поволі підступив до стіни та драбини. 

– А взагалі таким як ти тільки в сієри Ріно й працювати, – гигикнув чоловік за моєю спиною. Він вхопився за свій немалий кулеподібний живіт та гигикнув ще раз, наче посміюючись над своїм же жартом.