Розділ 5. Оливкова гілка

Гостинний двір справді був великим – він займав два поверхи та містив тільки на другому шістнадцять кімнат, окрім спальні господаря, що складалася з кабінету та спальні. 

Я поволі, спираючись на стіну від слабкості, обійшла усі – і в кожній дивувалася тому, наскільки ці кімнати непомірно великі – навіть як на готельні номери. Кожна з них більше нагадувала класну кімнату, але натомість тут стояли запилюжені ліжка з давно не заміненою постіллю, вже брудні від піску та дощу вікна та рослини, що вже почали вішати листя – бо ніхто, і сама Солія зокрема, не додумався їх полити. 

На першому поверсі ситуація була не набагато краща: тут містилися комори, господарчі приміщення, а ще – три велетенські зали під таверну та кухня, на якій могла б миша повіситися – продуктів майже не лишилося. А це було дуже невчасно – бо в животі ж саме почало бурчати, і хотілося чогось більш суттєвого, ніж кілька ковтків кави. 

Ось тільки знайти цю їжу у “Оливковій гілці”, я підозрювала, не вийде, тож я з острахом кинула погляд на вхідні двері. 

Виходити у місто було страшно. Якусь годину тому на Солію – тобто на мене – вчинили замах. І хто б це не був, він, певно, тільки й чекав на те, аби отримати результат. 

Та я ще раз огледіла практично пусту кухню без жодного натяку на продукти, з яких можна бодай щось зготувати. Чим займався тут Ґвідо Мауро, останній з найманих працівників, я не уявляла. 

Певно, нічим – і все з мовчазної згоди Солії. Коли вона звільняла персонал, що обслуговував гостинний двір, її пожадливі очі зупинилися саме на Ґвідо – і нехай вона його й не розглядала, як чоловіка своїх мрій, на тимчасового коханця він цілком годився. 

Тож вона й тримала його поряд – у примарній надії, що зі смаглявим красенем вдасться закрутити бурхливий роман. 

Я ж здригнулася – сама я ніяких бурхливих романів точно не хотіла! І Ґвідо, попри свою пекучу красу, мені навіть не подобався – надто вже самовпевнений, лінивий, і надто добре знає, що він привабливий – тож навіть трохи не соромиться цим користуватися. 

Правильно буде його звільнити – однаково, якщо так подивитися, користі з нього небагато. На середині думки я спинилася – збагнула, що вже будувала якісь плани на цей світ, думала, як тут осісти. 

А я ж… померла. 

По-справжньому померла, перебігаючи дорогу. І все попереднє життя закінчилося. Тепер я вже ніколи не побачу подруг, батьків, школу, у якій пропрацювала так довго. Не побачу дітей з класу, якому викладала вже четвертий рік…

Чомусь саме від розуміння останнього сльози нарешті накотилися бурхливим потоком – я почала схлипувати, а тоді й взагалі сповзла на підлогу біля напівпустої бочки з вином, від якої мені зараз не було жодної користі. 

Сльози все лилися й лилися, а в грудях й далі пекло. Я потяглася втерти очі, і помітила, що це були зовсім не мої руки! Пальці довші, тонші, доглянуті – але все ж не мої. А мої мені подобалися в рази більше! 

Та тривати вічно плач не міг; та і я була не з плаксивих – особливо тоді, коли не було кому втішити. В якусь мить я відчула беззмістовність цієї істерики та заспокоїлася, гикаючи й втираючи розпухлого носа.
Тоді в животі знову забурчало, і я зрозуміла, що вийти в місто таки доведеться – бо помирати з голоду тут я точно не планувала. Ось тільки виглядала я кепсько: все ще одягнена в довгу, нехай і пристойну сорочку для сну, й плетені капці для дому. Навіть без особливих знань про тутешню моду я підозрювала, що виходити в цьому на люди не варто. 

Тож піднялася назад на стрих та рішуче розчахнула шафу. На ній теж, певно, лежали якісь чари – як і на неймовірній кількості речей у цьому домі – адже всередині вона видавалася значно більшою, ніж ззовні. 

Одягу там було більше, ніж потрібно, певно, трьом людям на усе життя. Але я не мала жодного бажання зараз копирсатися в ньому, тож вихопила першу сукню, що втрапила під руку – з блакитного льону, вільного крою і з всього кількома прикрасами спереду – маленькими перлинками, що вкривали ліф. 

На внутрішній частині дверцят шафи примостилося також і дзеркало, тож я нарешті роздивилася до ладу своє нове тіло. Воно було… високе. Принаймні на голову вище, ніж моє попереднє, з довгим, майже білим волоссям, що спадало на спину ніжними хвилями. Я підозрювала, що його природний стан зовсім інший – і мені ще належить дізнатися, який саме, адже витрачати години свого життя на укладку я не збиралася. 

Замість плетених капців я взула зручні туфлі без підборів – єдині у великій колекції Солії. Та раз вже я зайняла її тіло, підозрювала, що від решти взуття мені доведеться позбутися – деякі туфлі викликали в мене страх висоти від одного тільки погляду на них. 

З нижнього залу я підхопила кошик, туди ж поклала маленький мішечок з грішми – тут в обігу були невеликі сріблясті та золотисті монети – ось тільки я дуже сумнівалася, що вони були виготовлені з чистого металу. На одному боці монетки зображалася арфа з номіналом, а на протилежному – профіль монарха, Іоналда Дамеліо. Закинувши монетку, що я розглядала, до кошика, я невпевнено відчинила двері та вислизнула на вулицю. 

В’ярна була  красивим містом – навіть надзвичайно красивим. Вулички тут з обох боків оточували лози винограду, кипариси та оливкові деревця. Над вибіленими будинками підіймалися розлогі інжири, а через кожні кільканадцять метрів купчилися лавиці, вкриті яскравою кольоровою плиткою.