Розділ 4. Неймовірні життя і смерть Солії Ріно

Місто, що я бачила за вікном, звалося В’ярна – і воно на диво сильно нагадувало моє власне: мале містечко біля столиці, де часто відпочивали багатії, а місцеві насолоджувалися околицями цивілізації. Ось тільки якщо в моєму місті переважна кількість будівель складалася цілковито з бетону, тут розмаїття було значно більшим: глина, вапняк, камінь, дерево – і всі ці будиночки виглядали до того ошатно, що на них хотілося дивитися й дивитися. 

А ще… тут було море. Навіть лежачи у своїй кімнаті – кімнаті Солії, виправила я себе подумки – я чула прибій, тихий перелив води й крики мартинів. Звук заспокоював та заколисував, ось тільки зараз в мене на думці було надто багато. 

Солія була єдиною донькою поважного с’єра Марко Ріно – і до того ж такою донькою, що й ворогу не побажаєш. Принаймні, саме так він і говорив постійно, варто було Солії його чимось розчарувати. А траплялося це, відверто кажучи, часто. 

Будівля, в якій я мала кімнату ледь не на стриху, була зовсім не домом родини Ріно – це був один з небагатьох справді великих гостинних домів В’ярни, що розкинув свої шістнадцять кімнат та таверну на першому поверсі прямо на головній площі міста. 

Місцина переходила з покоління у покоління від батька до старшого сина, та цього разу доля с’єру Ріно не посміхнулася – в нього була тільки донька, та ще й така, що про родинну справу не думала ані миті. 

Солія мріяла про чаклунство, і тому випурхнула з батьківського гнізда одразу ж по досягненню повноліття, а тоді чкурнула до столиці, вивчати магію ілюзій. Причому чкурнула цілком у прямому сенсі: зв’язала простирадла у міцний канат, серед ночі викинула його з вікна, і, прихопивши коханця Енцо та кількадесят срібних монет з батькового кабінету, зникла з В’ярни на десяток років. 

Я повільно сіла на ліжку, тримаючись за голову. Життя Солії нагадувало яскравий, драматичний фільм, де кожна наступна подія була гіршою за попередню. З коханцем Енцо, білявим молодиком з надзвичайно виразними синіми очима, вона розсварилася через гроші, ще навіть не доїхавши до міста – він вкрав кілька вкрадених срібних монет та розчинився серед кипарисів та олив. 

В академію Солію не прийняли – попри те, що вона вважала себе чаклункою неймовірної сили та вмінь, столичної конкуренції не витримала, і в результаті почала працювати у невеликій крамничці одягу біля академії. 

Там і пройшла наступна декада – за винятком часів, коли Солія перебивалася дрібною роботою для якихось аферистів: накласти косметичну ілюзію, замаскувати великий мішок під маленьку непримітну сумочку, закрити шрам чи тюремний знак на руці… І головне – ніколи не ставити зайвих запитань. 

…а потім с’єр Ріно зовсім несподівано помер у віці заледве шістдесяти років. Все його майно – а саме немалий статок та гостинний дім у самісінькому центрі В’ярни, відійшли його єдиній спадкоємиці – Солії. 

Я піднялася на ноги та повільно покрокувала до широкого підвіконня. Посунула кавник та всілася прямо біля вікна, споглядаючи вулицю внизу. Море виблискувало смарагдовим та ультрамарином, але небо заледве видавалося блакитним – а все через палюче, жарке сонце. Ось тільки всередині будівель воно взагалі не відчувалося – і щось мені підказувало, що без магії тут не обійшлося. 

Перше, що зробила Солія після повернення до В’ярни – закрила гостинний дім. Займатися ним вона не мала жодного бажання, а до того ж хотіла насолити батькові, що мріяв про те, як “Оливкова гілка” буде родинною справою Ріно ще не одне століття. 

Продати дім вона хотіла за найвищу можливу ціну – таку, що дозволить їй жити у столиці, жодного дня в житті не турбуючись про гроші. Батькового статку вистачило б на скромне життя у В’ярні, але воно її не влаштовувало: дівчина вже мріяла про бали, вельможних кавалерів та походи в оперу щовівторка. 

Про магію вже й не згадувала – мрію потрапити в академію вважала дурістю юності. 

Я потягнулася до кави та зробила кілька перших ковтків – вона була гаряча, наче щойно налита, хоч і стояла на підвіконні вже принаймні пів години. Порцелянова чашечка була така маленька та легка, що крізь її боки я майже могла розгледіти обриси кімнати та міста. 

Втім, очі я скосила на коробку, що лежала в центрі кімнати, роздерта на шмаття. І тепер від одного її вигляду серце в мене впало у п’яти. 

Солія вже майже домовилася про продаж дому – з трьома повіреними багатих родин водночас. Чекала, хто запропонує найбільшу суму – а ще чекала прибуття у В’ярну королівської родини – раптом хтось з почту зацікавиться?.. 

Ось тільки, вочевидь, ці ігри комусь з потенційних покупців вкрай набридли – і він вирішив розв’язати проблему найбільш радикальним з можливих способів. 

Вранці перед порогом особистої кімнати Солії – чомусь вона не переїхала до батьківської головної спальні, а все ще лишалася на стриху – з’явився пакунок. Гарно упакований, нагадував приємний і недешевий подарунок. Солія, попри те, що була особою підозрілою, мала ще дві риси, що цього разу її підвели: допитливість та жадібність. 

Вона забула про усі артефакти перевірки, про безпеку – просто розідрала пакувальний папір і вхопилася за дрібничку, що у ньому ховалася – маленьку статуетку з пастушкою. Встигла відчути розчарування – чого вартує звичайний шмат порцеляни, нехай навіть майстерно виготовлений? Ось тільки поставити її на якусь дальню полицю не встигла: магія, що ховалася у тій-таки пастушці, вивільнилася й прошила Солію таким зарядом вогняних чарів, що вона впала… певно, вже мертвою.