Розділ 3. Ґвідо

Вже тільки тоді, коли я вхопилася за ручку дверей, моє тіло зволило спинитися – з досить великою затримкою після того ж таки наказу від мозку. Воно наче ще діяло саме собою, на залишковій інерції, що ще не встигла вивітритися у простір навколо. 

А я ж… Раптом відчула, що в мозок, як приплив, прибувають нові й нові спогади, що належали не мені. Втім, і чужими їх назвати також не виходило – бо тіло відгукувалося на них радо, і саме я у цьому тілі й була чужинкою. 

За дверима знову щось грюкнуло, і варто мені було відступити на крок, як вони розчахнулися, ледь не вдаривши мене по носу. 

Чоловік, що опинився переді мною, застиг так само здивовано, як і я – та всього на одну мить, а тоді його губи розтяглися у стурбованій посмішці. 

– Сієро Соліє, – мовив він, злегка схиляючи голову. – Ви вже прокинулися?

Я тільки кивнула, обережно зиркнувши у вікно, де сонце вже піднялося на самий вершечок неба, і заодно заглядаючи за спину чоловікові. Я примружилася на нього, і спогади самі підкинули ім’я. 

– Ґвідо, а що ти тут робиш? Я думала, в тебе сьогодні вихідний, – я сказала це, намагаючись копіювати звичку говорити попередньої власниці тіла – цієї-таки сієри Солії – голосну, нетерплячу. 

Ґвідо, молодик з темним розхристаним волоссям і не менш розхристаною сорочкою, що відкривала його підтягнуті й засмаглі груди, чарівливо посміхнувся. 

– Виявив вранці, що забув тут книгу, коли прибирав, – він зважив у руці пошарпаний томик. – Але поки добирався за нею, випадково звалив горщик з козячим сиром. Не хвилюйтеся, сієро, я вже все прибрав. 

Він повів пальцями, і на них замиготіло кілька туманних іскор. Я ж з несподіванки подалася назад, притискаючись до вапнякової стіни. Вона, попри загальну спекотність дня, була прохолодна, і це трохи отверезила. Що ж, магія. Гаразд. 

– Зрозуміло, – загальмовано відізвалася я, коли погляд Ґвідо став вже зовсім запитальним. – Гаразд. 

– Сієро, з вами все гаразд? – стурбовано запитав він, а тоді підступив до мене на крок. Я була високою – підозрювала, значно вищою, ніж у… попередньому житті? – та все ж діставала Ґвідо заледве до підборіддя. Під моїм спершу здивованим, а тоді й зовсім очманілим поглядом парубок торкнувся моєї щоки, відкинув пасмо хвилястого світлого волосся, а тоді притиснувся губами до лоба, залишаючи на ньому палкий поцілунок. 

Губи його, втім, видалися мені страшенно холодними. 

– Сієро Соліє, та у вас жар, – майже промуркотів він. Я ж не знайшлася з відповіддю досить швидко. – Вам потрібно прилягти. Провести вас до спальні? 

Я підозрювала, що Ґвідо не мав би мною керувати – він був найманим працівником, останнім з тих, що лишилися – та зараз я не мала жодного бажання сперечатися. Окрім того, мені й справді не завадило б побути на самоті. 

Голову розпирало від десятків та сотень нових спогадів, що роїлися, як неспокійні бджоли та намагалися злитися з моїми власними, а груди все ще так пекло, що хотілося тільки скрутитися клубочком та заснути. А прокинутися вже вдома – у квартирі, де не лишилося жодних меблів… 

Одна думка про дім, про аварію і те, що, скоріш за все, сталося, привела до того, що очі наповнилися сльозами. Ґвідо, що помітив це у ту ж таки мить, провів великим пальцем по моїй щоці, втираючи зайву вологу. Лице його все ще було значно ближче, ніж вважалося б пристойним будь-де. 

– Все минеться, сієро, – м’яко прошепотів він ледь не мені у вухо. – Втрата не болітиме вічно. 

А тоді підхопив під руку, приобійняв за талію та повів до моєї кімнати, яку я покинула всього кілька хвилин тому. Та цього разу я вже не роздивлялася коридор і вид з вікон поряд – спогади все ще лилися у мою голову зі страшенною силою – так багато, такі яскраві, що я вже не була впевнена, що мій помираючий мозок міг щось таке придумати. 

Ґвідо відчинив для мене двері кімнати та обережно завів до ліжка. Ледь не перечепився об коробку, що, розідрана, лежала на підлозі, а тоді сахнувся від неї так, що я ледь не впала. 

– Все гаразд, Ґвідо? – запитала я, хоча в самої в цей час серце билося так швидко і гучно, що я заледве чула бодай щось, окрім його стукоту. Чоловік поряд тільки злегка кивнув, а тоді все ж дав мені сісти на білі та дивовижним чином все ще прохолодні простирадла. 

– Принести вам води, сієро? – послужливо запитав він, зазираючи мені в очі. Я теж втупилася у його лице – красиве, нічого не скажеш. Очі темно-карі, майже чорні, шкіра смаглява і рівна, без жодного недоліку, ніс гострий і прямий… 

– …ні, – з затримкою сказала я. – Нічого не треба. Дякую. 

Ґвідо подивився на мене ще раз – тепер з дивною підозрою в очах, яку я поки що не до кінця могла зрозуміти. 

– Як накажете, сієро. Тоді… гарного дня. І видужуйте швидше. 

Він йшов до дверей повільно, наче все очікував, що я прямо зараз передумаю та зупиню його – але цього не сталося. Я сиділа наче на голках, все чекаючи, поки Ґвідо нарешті забереться геть. 

Нарешті він вийшов з кімнати, та я цим не вдовольнилася: навшпиньки підібралася до дверей та приклалася до них вухом. Мостини десь там, далі, ледь чутно скрипіли: Ґвідо спускався сходами. Зрештою ляснули двері, і вчувся поворот ключа – працівник нарешті забрався геть.