Розділ 2. Падіння в новий світ

Світлана Романівна не збрехала – знайти роботу вчителькою у нашому невеликому містечку було зовсім непросто. А особливо після того, як я таки написала пост про те, що сталося, розповіла все журналістці з нашого місцевого телеканалу та переказала скандал усім знайомим колегам. 

На що я сподівалася, й сама не знала. Що справедливість візьме своє? З тими грішми, що Вахній, вочевидь, вкинув у те, аби цього не трапилося, я зовсім не здивувалася, коли цього не трапилося. 

Колеги кивали й охали, коли я розповідала історію, та жоден не сказав нічого далі своєму начальству. Сюжет у новинах викликав скандал середньої величини (як трибальний землетрус за шкалою Ріхтера) – і згас, навіть не почавшись. Я підозрювала, що до цього також були причетні гроші Вахнія, якими він розкидався в усі боки, як сміттям, але напевне не знала. 

Втім, це все не було важливо: на перших двох співбесідах мені відмовили, варто було дізнатися про скандал. А далі… далі мене просто не кликали – медійність таки зробила своє, але зовсім не так, як я того хотіла. 

І три дні тому, коли я оглядала свої більш ніж скромні збереження, я постала перед вибором: подавати в суд і витратити на це усі гроші без жодної гарантії, що я таки поверну собі роботу, чи… 

Просто поїхати в інше місто й спробувати свою удачу там. 

Коли я складала сумки, це відчувалося, як поразка – наче цілковитий кінець історії. Я програла і тепер, підібгавши хвоста, мусила забиратися геть. Подруги переконували, що це на краще. Я поки що кращого не бачила, та сподівалася, що воно таки десь там буде. 

Вранці, в день відбуття потяга, я востаннє озирнулася на свою квартиру. Поспішний від’їзд не завадив мені поскладати усі свої пожитки та відправити їх поштою вперед себе. Тепер від мого колись затишного житла залишилися тільки переважно голі стіни та кілька дрібничок, які я вирішила залишити наступним орендарям. 

Жалю справді не лишилося. Можливо, я ще сумувала за тим, що втратила тут, та вже насправді приготувалася перегорнути сторінку. Почати нове життя. Можливо, працюватиму у звичайній школі, а не елітній – тоді час буде не тільки на роботу, а й на… 

Я обірвала думки та повільно спустилася сходами, притримуючи велику валізу. Надворі дощило – та неприємна мжичка, що зазвичай буває у вересні. Можливо, це через неї та пелену ранкового туману я не помітила шикарну машину Вахнія, що примостилася в кутку двору.

– Соломіє! – почула вигук, і всі м’язи напружилися ще до того, як я впізнала голос. 

Я не спинилася, а тільки піддала ходу – говорити з чоловіком не мала жодного бажання. Він вже зіпсував мені життя – чого ще хоче? – Та зупинися ж ти, Соломіє! Я хочу поговорити. 

Він хоче. Бач, яка цаца – і неважливо, чого хочу я, чи маю я час, бажання. 

Я вже була зовсім біля дороги, коли відчула, що Вахній мене наздоганяє. Світлофор мигав червоним. 

Зазвичай я не перебігала дорогу – коли вчиш дітей правил дорожнього руху, краще б і самій їх не порушувати – та цього разу зробила виняток. Дорога була пуста. 

– Соломіє, дурепа, стій! Куди поперлася? Думаєш, втечеш від мене ось так просто?.. 

Він щось кричав і кричав – але на віддалі. Зревів двигун – певно, він сів у свою машину. А я вже майже дісталася протилежного краю дороги. 

Валіза за моєю спиною заїхала колесиком в одну з численних вибоїн та перекинулася. Коли вже ті кляті дороги відремонтують? Я смикнула за ручку валізи, потім сильніше, і ще раз, і ще–

Повернулася назад і взялася за великі зелені боки саквояжа. Тільки-то поставила його рівно, як… 

Поворот був крутий, а машина навіть не думала гальмувати. Вона летіла на мене з шаленою швидкістю, і я не встигла не те що відбігти, навіть зреагувати – тільки дивилася на лобове скло як олень, що застиг у світлі фар. 

А тоді був удар, короткий, проте болючий політ і… пустота. 

🕭 ━━━━━━  ⚛︎⚛︎⚛︎  ━━━━━━ 🕭

Відкривати очі було боляче – та хоч вони й пекли вогнем, я не зважала. Переважно через те, що решта тіла боліла навіть сильніше. 

От же дурепа – навіщо так побігла на червоне? Хоча… Тепер, коли я лежала, нездатна поворухнути жодною кінцівкою, я зуміла пригадати, що поки я порпалася з валізою, світлофор таки загорівся зеленим – а машину це не спинило. 

Можливо, хоч Вахній виявився не останньою сволотою та викликав швидку… Ось тільки що довше я лежала, навіть не розплющуючи очей, то краще розуміла, де була. І або лікарняне ліжко було аж надто твердим, або це й не було ліжко взагалі.

За кілька хвилин вдалося трохи ворухнути рукою – і пальці, що лежали на підлозі, торкнулися дерева – погано затертого, усього в скалках. Ось цього точно не мало б бути у лікарні! 

Подивування додало мені сил, і очі таки вдалося відкрити – світло вдарило в них так яскраво, що відкритими залишалися вони зовсім недовго. Я примружилася, по щоках покотилися сльози. 

А тоді тіло прошив справжній біль – цього разу у грудях. Наче тільки зараз плоть прокинулася та тепер віддавала увесь назбираний щем разом. Я застогнала, перевертаючись на бік. 

Носом також ввіткнулася в дерево – пахуче, лаковане і майже напевне свіже. Воно було тепле, приємне на дотик, і за кілька хвилин біль зовсім трохи вщух – настільки, аби я нарешті знову відкрила очі та сіла.