VIІ. Під небом Києва. Героїчне протистояння.

Хмари вогню огорнули Київ, місто, що тріпоче під ударами сваволі та насилля. На початку жовтня 1918 року революційні поганці, звірячі загарбники, підступно накотилися на столицю Української Народної Республіки, прагнучі позбутися її свободи й гідності. Але вони не розрахували на мужність та непохитну волю українського народу.
Армія УНР, героїчна й віддана, вийшла на передову, ставши оборонцями свого рідного міста. З останніх сил вона укріплювала позиції, ставала живим щитом перед вторгненням червоного загарбника. Серця бійців вигравали в ритмі солідарності, вони знали, що це їхня остання лінія оборони. Вогонь зоряних кулеметів танув з величезною силою, гуркіт гранат безщадно переривав тишу.
Лицарів волі об'єднувала одна мета – захистити свою батьківщину від підступних загарбників. Вони не боялися ворога, вони боялися лише невідомого майбутнього, коли бутина затягнула Київ у свої могутні челюсті. Смерть була присутня на кожному кроці, але їхня мужність випереджала її на шляху.
Замуровані в серцях героїв були надія й віра у перемогу. І вони вчинили чудо. Вирвавшись з обіймів ворога, армія УНР нанесла запеклий контратакуючий удар. Залпи гармат засвідчили відродження сили українського духу. Бійці УНР мужньо й безжально здійснили прорив, як спалах справжнього грому, і відкинули наступ ворога.
Вулиці Києва знову ожили, звук пострілів замінили вигуки радості та незалежності. На кожному кутку можна було відчути пишність перемоги та сили, повернулася у руки свобода. Місто огорнула аура незламності та гордості. Армія УНР виштовхнула злочинців-більшовиків зі своїх меж, нагадуючи всьому світу, що ніхто не може покласти коліна перед українським народом. Історія підкреслила цю битву як незабутню, як подвиг героїв. Але через деякий час армії УНР прийшлось відступити через брак сил та новий натиск червоних. 
У столиці Києві розмістилися загарбницькі сили більшовиків, очолювані Михайлом Муравйовим. Але українська влада не очікувала, що зможе вигнати їх самостійно. Тому 12 лютого 1918 року Рада народних міністрів Української Народної Республіки, яка знаходилась у Житомирі, прийняла рішення звернутися до Німеччини з проханням надати військову допомогу. Того ж дня було передано заклик до німецького народу через делегацію у Брест-Литовську. 21 лютого німецькі війська, а 27 лютого й австрійські війська розпочали свою кампанію в Україні.
Загальна чисельність німецько-австрійських військ швидко зросла до 450 тисяч солдатів і офіцерів. Вони легко продовжували свій шлях, майже не зустрічаючи опору. Командування німецького корпусу, який рушив через Бердичів до Києва, уклало домовленість з урядом Центральної Ради та командуванням Запорізького корпусу. Було домовлено, що українські частини, такі як Січові Стрільці та гайдамаки, підуть перед німецьким військом. В кінці лютого 1918 року, за підтримки Німеччини та Австро-Угорщини, Центральна Рада та уряд Української Народної Республіки повернулися до звільненого від більшовиків Києва.
Українські частини під командуванням генералів К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими і австрійськими частинами, стали справжніми героями у цій історії. Вони провели успішні бої на Правобережжі, виборюючи перемогу в Житомирі, Бердичеві, Козятині, Бучі, і нарешті 1 березня 1918 року звільнили Київ. У ту саму ніч, 21-го на 22-е лютого 1918 року, Звенигородський кіш Юрко Тютюнник розбив незначну перевагу сил більшовиків на станції Бобринська.
Навесні 1918 року українська армія, підтримана німцями, продовжувала переможний наступ. У передовій стояв Запорізький корпус під командуванням полковника Петра Болбочана. Успішне та стрімке просування запорожців зумовлювали два фактори: по-перше, їхні війська рухалися вздовж головних залізничних шляхів, не дозволяючи противнику організувати відступ або ефективну оборону; по-друге, на той час Червона армія була розкладена на "розбійничі, розпутні банди", які не змогли протистояти дисциплінованим і компактним масам німецьких військ і молодій, патріотично налаштованій, українській армії, як стверджували очевидці подій.
Протягом березня-квітня 1918 року німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича відновили контроль над Кримом і Донеччиною. Все це спричинило страх у В. Леніна, який 14 березня 1918 року доручив своєму представнику в Україні С. Орджонікідзе спробувати українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова. Але навіть цей хитрий маневр не приніс бажаного успіху.
Українська армія та її союзники продовжували перемагати, відтісняючи більшовиків і звільняючи території. Їхні зусилля виявилися безперечно героїчними, коли вони стояли на захисті незалежності Української Народної Республіки. Кожен крок до визволення був кроком до свободи і незалежності.
Зігравши важливу роль у формуванні сучасної історії України, українська армія під проводом героїчних командирів стала символом мужності і жертовності. Їхні битви та перемоги вписалися в багатогранну картину історії України, розкриваючи боротьбу за волю і національне самовизначення.
Після поразки Німецької імперії в Першій світовій війні, їхній уряд змушений був вивести свої війська з України, яку вони контролювали, щоб запобігти можливому наступу більшовицької росії на територію країни. 
Як тільки були виведені німецькі війська з України, більшовицька росія, вирішила взяти реванш та скористатися цією можливістю і розпочала останній вирішальний наступ на українські землі. Червона Армія почала активні військові дії проти Української Держави та інших українських сил, котрі протистояли комуністичному режимові.
У холодну ніч 18 листопада 1918 року, звістка про захоплення більшовиками Глухівського повіту швидко поширилася з Чернігівщини. Наступного дня, 19 листопада, радянські війська заволоділи Ямполем та Хутором Михайлівським, стискаючи облогу навколо Глухова. 20 листопада їх просування досягло станції Коренєво, що знаходиться на території сучасної курської області росії. 26 листопада авангард радянських частин розпочав наступ у напрямку Мозир-Калинковичі. 7 грудня кордонна варта та гетьманські сили залишили Новгород-Сіверський і перебазувалися до Городні. 21 грудня окремі групи радянських військ на курському напрямку захопили міста Рильськ, Коренєве, Пушкарну, Суджу та кілька інших населених пунктів, раніше контрольованих українськими військами.
Директорія негайно протестувала проти цієї агресії радянського уряду шляхом надсилання нот протесту (31 грудня 1918 року, 3, 4 і 9 січня 1919 року). 5 січня 1919 року надійшла відповідь з москви від народного комісара закордонних справ рсфрр Георгія Чичеріна, в якій заявлялося, що військ рсфрр в Україні немає, а війська, що воюють проти Директорії, належать "українському радянському уряду, який діє абсолютно незалежно". Директорія відповіла на це, оголошуючи війну радянській росії 16 січня 1919 року. На той час українські військові сили складалися з регулярних формувань, таких як Корпус Січових Стрільців і Запорізький корпус, а також з різних повстанських загонів, командуваних політично нейтральними отаманами, такими як Н. Махно, М. Григоріїв, Ангел, Зелений та інші, які часто змінювали свою приналежність і підтримували більшовиків. Протягом грудня 1918 року і січня 1919 року більшовицькі війська, з допомогою окремих отаманів, захопили Лівобережжя, а 5 лютого 1919 року наблизилися до Києва, змушуючи уряд УНР знову покинути столицю. В лютому 1919 року більшовики розпочали подвійний наступ: на півночі вздовж лінії Мозир-Коростень, Лунинець-Сарни-Рівне, намагаючись відділити частини Армії УНР від УГА, і на півдні з району Кременчук-Катеринослав через Знам'янку до Бірзули-Жмеринки, з метою ізолювати українські військові частини від десанту Антанти. В результаті цих операцій Армія УНР зазнала поразки, оскільки в один момент отаман М. Григоріїв, незадоволений політикою Директорії щодо Антанти, перейшов на бік більшовиків. Третя більшовицька група розпочала наступ з Києва в напрямку Бердичева-Козятину-Жмеринки, з метою запобігти з'єднанню північних і південних частин Армії УНР.
У березні 1919 року, війська УНР розпочали контрнаступ, завдаючи відчутних ударів противникові у районі Бердичів-Козятин-Житомир і наближаючись до Києва. Цей стратегічний хід Армії УНР мав на меті перешкодити більшовикам у прориві через Румунію до Угорщини для підтримки військових формувань Бели Куна, які захопили владу в Угорщині. У квітні 1919 року, більшовики використали відступ військ Антанти, щоб здійснити наступ на Жмеринку та відокремити південну групу українських сил від основних сил Армії УНР. В результаті непослуху отамана О. Волоха, ця група була змушена перетнути Дністер 16 квітня 1919 року, де румуни роззброїли її, і тільки пізніше вона змогла пройти через Галичину, дістаючись до Волині. У результаті, українська влада зберегла значно звужену територію, утримуючись на смузі шириною 40-50 км на південно-західній Волині в районі Дубного-Бродів.
Після невдачної спроби перевороту отамана В. Оскілка 19 квітня 1919 року, на Північному фронті у Волинській області також зазнали ослаблення. Народ виявляв певне незадоволення антиукраїнською політикою радянського уряду УРСР та жорстокими реквізиціями більшовицьких військ, що спричиняли обурення селян, які приєднувалися до повстанців, які були вороже налаштовані до більшовицької влади.
Після того як Українська Галицька армія (УГА) перетнула річку Збруч (16-17 липня 1919 року), командування під керівництвом Мирона Тарнавського розробило три можливі варіанти подальших дій. Відновити активні бойові дії з метою звільнення Галичини від окупації. Приєднатися до загального наступу на Київ, разом з іншими силами. Здійснити стратегічний прорив до Одеси, Миколаєва, Херсона, встановивши зв'язок з західними силами, та організувати повернення галицьких військовополонених з Італії. У цьому напрямку у Італії працювала місія УНР під керівництвом Олександра Севрюка, яка проводила переговори щодо формування чотирьох дивізій, кожна з яких складалася з 12 тисяч стрільців, у таборі Кассіно.
У другій половині липня розгорталися епічні битви об'єднаних українських армій, які протистояли більшовикам з стратегічною ініціативою на фронті. Вибіркове здобуття Могилева, Чорного Острова і Проскурова українськими військами відкрило шлях до планування наступу на Київ з цього оперативного плацдарма.
В серпні 1919 року почалася грандіозна спільна кампанія Армій Української Народної Республіки (УНР) та Української Галицької армії (УГА) проти червоних під командуванням генерала Михайла Юнакова і Володимира Курмановича. Об'єднані війська налічували 85 000 солдатів і понад 15 000 українських повстанців, і вони направлялися на Київ та Одесу. Захоплення Вапнярки відбулося на залізничній станції 26-27 липня 1919 року в результаті перемоги 3-ї Залізної дивізії армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка. За успішну операцію 3-я дивізія офіційно отримала прізвисько "Залізна".
30 липня в Кам'янці-Подільському відбулася нарада керівництва Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки за участю представників Франції, Англії і США. Під час наради було обговорено остаточний план операції об'єднаних українських армій у напрямі на Київ і Одесу. Головний отаман також представив план ліквідації більшовицької влади в Україні та висловив вимоги щодо озброєння та обмундирування 500-тисячної української армії. Він звернувся до місій з проханням переконати Юзефа Пілсудського в необхідності нового походу проти більшовиків.
У той же день головнокомандувач УГА Мирон Тарнавський у своєму наказі закликав вояків Галицької армії звільнити українські міста, перш за все столицю Київ, і звідти рушити на завойовування галицької столиці – Львова.
У той самий вечір об'єднані українські армії, після запеклих боїв, зуміли взяти Проскурів. Відпочиваючі червоні війська були вигнані з міста.
Українські сили після вирішальних зіткнень на Подільському фронті захопили Вінницю (12 серпня), Хмельник, Янів, Калинівку та Старокостянтинів (14 серпня), а пізніше Бердичів (19 серпня) та Житомир (21 серпня). 31 серпня українські військові підрозділи середнього фронту увійшли до Києва. Однак, в цей же час до Києва прибула Добровольча Армія генерала Антона Денікіна. Щоб уникнути конфлікту з ними, українські частини залишили Київ.
1 вересня 1919 року в Варшаві делегація УНР, очолена полковником Павлом Липком (у складі сотників Мшанецького, Рудського, Луцького та Магаляса), підписала договір про перемир'я з Польщею на строк одного місяця, з можливістю його подовження за бажанням обох сторін. Демаркаційна лінія була встановлена по річці Збруч, Заславу, Олевську та Мозирю. Таким чином, між річками Жванчик та Збруч утворилася нейтральна зона.
9 вересня 1919 року військові підрозділи української армії, які проводили наступ на червоні війська в напрямку на Одесу, зайняли Бірзулу.
З цим важливим досягненням українських сил на фронті, доля України вагомо змінилася. Відбувалися великі переміщення військових формувань, стратегічні розрахунки та міжнародні переговори, що покладали основу для подальшого розвитку подій. У напруженій боротьбі за незалежність та контроль над територією країни, українські армії продовжували змагатися з більшовицькими силами, а також стикалися з іншими військовими формаціями, що викликало складні виклики та стратегічні рішення.
У суворому оточенні, 26 листопада 1919 року, відбулася важлива нарада в місті Старокостянтинів. Вона зібрала головного отамана Симона Петлюру, прем'єр-міністра Ісака Мазепу, а також інших урядовців і військових діячів. Ця нарада була моментом, коли політичне керівництво виявило бажання продовжити боротьбу за незалежність, але також показала, що настрої окремих загонів стали більш радикальними.
Війна між військами УНР і Збройними силами півдня росії, незважаючи на перші оптимістичні успіхи, приносила все більше втрат. Проблеми з матеріальним забезпеченням, епідемія тифу, яка загострилася в осінній період 1919 року, відсутність підтримки від Антанти та бажання зберегти армію тривалим часом підштовхували військово-політичне керівництво ЗУНР до укладення окремого договору з Збройними силами півдня росії. Згідно з Одеським договором, який був підписаний 17 листопада 1919 року, Українська Галицька армія приєдналась до Білого руху, що створило надзвичайно складну ситуацію для всього українського національного руху.
Директорія Української Народної Республіки опинилася в скрутному положенні. Вона знаходилася між ворожою Червоною армією на півночі, білою армією на сході та нейтрально-ворожою Польщею на заході. Усередині, УНР стикалася з гострим дефіцитом зброї, набоїв, одягу, амуніції та медикаментів, а також деморалізацією серед бійців.
Армія УНР, не в змозі вести повноцінну боротьбу самостійно, стояла перед складним вибором - триматися до останнього, сподіваючись на диво, або здатися на партизанську боротьбу у тилу ворога. Спочатку керівництво нахилилося до першого варіанту, і тому армія разом з урядом сконцентрувалися на лінії Проскурів-Староконстянтинів. Однак сподівання на польську підтримку, яка повинна була проявитися в захопленні Проскурова і захисті правого флангу Дієвої армії від білогвардійців, не справдилися. Поляки не проявили активності, а 22 листопада місто було захоплено офіцерським полком білогвардійських сил з Сімферополя.
Державний апарат та армія УНР поспішно перебралися на північ до Староконстянтинова. 26 листопада 1919 року відбулося засідання уряду та Головного отамана Симона Петлюри за участю начальника штабу Головного отамана Миколи Юнакова. На цьому засіданні було прийнято рішення продовжити наступ на схід у напрямку Бердичева з метою контакту з більшовиками, які переслідували денікінців.
Того ж дня, під вечір, відбулася інформаційна нарада у Старокостянтинові за участю Головного отамана Симона Петлюри, прем'єр-міністра УНР Ісака Мазепи, начальника штабу Головного отамана Миколи Юнакова та інших діячів. Симон Петлюра поділів інформацією про поточні події, заявивши, що політичне керівництво має намір продовжувати військову боротьбу і закликав присутніх не здаватися духом. Ісак Мазепа в своєму виступі переконував у самовідданій праці уряду та звинувачував галицьких громадян у трагедії. Він виразив оптимізм щодо визнання незалежності УНР країнами Антанти та закликав всіх після невеликого відпочинку відновити боротьбу за незалежність. Микола Юнаков, ставлячи перед фактом невиконання наказів, закликав до дисципліни в збройних силах. Командуючий армією, полковник Василь Тютюнник, наголосив на необхідності продовжувати боротьбу.
Становище Директорії Української Народної Республіки ставало все більш складним. Вони опинилися в оточенні, зазнаючи тиску з боку Червоної армії з півночі, білої армії зі сходу та нейтрально-ворожої Польщі з заходу. Усередині ж "трикутника смерті" УНР посилювалися проблеми, такі як гострий дефіцит зброї, набоїв, одягу та амуніції, медикаментів, а також поширена деморалізація серед бійців.
Незважаючи на всі труднощі, Директорія та армія УНР вирішили продовжувати боротьбу. Наступ на схід у напрямку Бердичева став новим кроком у їх стратегії. Вони сподівалися встановити контакт з більшовиками, які переслідували денікінців, і, можливо, отримати інформацію про поточні події, заявивши, що політичне керівництво має намір продовжувати військову боротьбу і закликав присутніх не здаватися духом. Ісак Мазепа в своєму виступі переконував у самовідданій праці уряду та звинувачував галицьких громадян у трагедії. Він виразив оптимізм щодо визнання незалежності УНР країнами Антанти та закликав всіх після невеликого відпочинку відновити боротьбу за незалежність. Микола Юнаков, ставлячи перед фактом невиконання наказів, закликав до дисципліни в збройних силах. Командуючий армією, полковник Василь Тютюнник, наголосив на необхідності продовжувати боротьбу.
Становище Директорії Української Народної Республіки ставало все більш складним. Вони опинилися в оточенні, зазнаючи тиску з боку Червоної армії з півночі, білої армії зі сходу та нейтрально-ворожої Польщі з заходу. Усередині ж "трикутника смерті" УНР посилювалися проблеми, такі як гострий дефіцит зброї, набоїв, одягу та амуніції, медикаментів, а також поширена деморалізація серед бійців.
Незважаючи на всі труднощі, Директорія та армія УНР вирішили продовжувати боротьбу. Наступ на схід у напрямку Бердичева став новим кроком у їх стратегії. Вони сподівалися встановити контакт з більшовиками, які переслідували денікінців, і, можливо, отримати підтримку від них. На засіданні було прийнято рішення продовжити наступ на Бердичів.
Проте їх сподівання на польську допомогу розбилися вщент. Поляки не проявили активності і не забезпечили українському флангу захист від білогвардійців. Зайнятий білогвардійським Сімферопольським офіцерським полком, Проскуров став свідком невиконання польських обіцянок. Це поставило армію УНР у вкрай складне становище.
Змушені перебиратись у Старокостянтинів, Директорія та армія УНР розгорнули державний апарат і розташувались на новій лінії фронту. 26 листопада 1919 року відбулося засідання уряду та Головного Отамана, де обговорювалися актуальні питання. Симон Петлюра знову наголосив на важливості продовження військової боротьби та закликав не здаватися духом. Ісак Мазепа підкреслив важливість самовідданої праці уряду, а Микола Юнаков закликав до збереження дисципліни в збройних силах. Командуючий армією, полковник Василь Тютюнник, підтримав необхідність продовжувати боротьбу та звернув увагу на важливість єдності та мобілізації всіх сил.
Незважаючи на труднощі та обставини, Директорія та армія УНР продовжували свою мужню боротьбу за незалежність. Їх наступ на Бердичів став важливим етапом у військовій стратегії, спрямованій на встановлення контакту з більшовиками. Хоча шлях уперед був важким і повний випробувань, воїни УНР не здавалися. Вони волелюбно й мужньо пересувалися вперед, переборюючи перешкоди на своєму шляху. Хоча силу армії поступово розтягувало на обороні й захисті позицій, її воля до перемоги не ослабла.
На шляху до Бердичева українські війська зіткнулися з жорстоким опором червоної армії. Люті бої та протистояння збільшувалися з кожним кроком вперед. Ворог намагався утримати свої позиції та завадити просуванню УНР. Незважаючи на це, українські воїни демонстрували свою хоробрість та наступальний потенціал.
У березні 1920 року відбулася вирішальна битва під Бердичевом. Українські сили, вирішені здобути перемогу, вступили в сутичку з червоною армією, яка виявила жорстокий опір. Битва тривала декілька днів, але кінцевий результат виявився несприятливим для українських військ. Вони були змушені відступити під натиском чисельно переважаючого ворога.
Ця поразка стала важким ударом для Директорії та армії УНР. Вони змушені були перегрупуватись та переоцінити свої стратегічні плани. Наступна фаза боротьби стала вже не лише про контроль над територією, а й про виживання і збереження незалежності у важких умовах.
В атмосферу напруженості внесли слова отамана Омеляна Волоха, який звинуватив уряд і Головного отамана у неспроможності забезпечити армію відповідним одягом і взуттям, а також відмовився довіряти професіоналізму управління. За його переконанням, "єдиним виходом є визнання радянської системи, укладення союзу з червоними росіянами і війна разом з ними проти усього світу." Симон Петлюра наполегливо спростовував ці обвинувачення, закликаючи уникати таких заяв. Однак Волох не заспокоювався й продовжував обурюватися через недотримання обіцянок керівництва. Головний отаман рано залишив нараду, і вона завершилася без значущих результатів.
З метою уникнення загрози захоплення Старокостянтинова наступного дня Симон Петлюра та члени уряду покинули місто й вирушили до Любара. Проти вказівки залишитися на місці загони отаманів Юхима Божка, Омеляна Волоха і Миколи Данченка також вирушили в переслідування. Вони спробували здійснити змову, висунувши вимогу Петлюрі відмовитися від влади. Відсутність надійних сил перешкодила припинити їх антидержавну акцію, проте невдачі на фронті, деморалізація армії, політичні коливання та тиск на Петлюру змусили його подати заяву про відставку. Мазепі вдалося переконати його відхилити цю пропозицію.
Боже, допоможи Україні! Тільки такі думки були у мене в голові. Я завжди наспівував собі одну пісню яка стала актуально, як ніколи у той момент.
"Всі Покою щиро прагнуть 
Та не в єден гуж всі тягнуть
Той направо, той наліво а все браття, то-то диво.
Не маш любви, не маш згоди, 
Од Жовтої взявши води,
През незгоди всі пропали – самі себе звоювали.
Гей, братища, пора знати, 
Що не всім нам панувати,
Не всім дано теє знати,  як речима керувати.
На корабель поглядімо, 
Много людей полічімо,
Однак стирник сам керує весь корабель направує.
Пчілка бідна матку знає 
І оної послуxає,
Жжалься Боже України,  що не в купі має сини.
Єден живе із погани, 
кличе: сюди, отамани,
Ідем матку рятувати не дамо їй погибати.
Другий ляxам за грош служить, 
по Вкраїні і той тужить,
Мати моя старенькая, чом ти вельми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,  
гди аж по Дніпр туркам дали,
Все то фортель, щоб слабіла і аж вкінець сил не міла.
Третій москві аж голдує і їй вірно услугує,
Той на матку нарікає і недолю проклинає.
Ліпше було не родити, нежлі в такиx бідаx жити,
Зо всіx сторон ворогують, огнем мечем руінують.
Од всіx не маш зичливості, ні слушної учтивости,
Мужиками називають, в купі лиxо одбувати.
Я сам бідний не здолаю, xіба тілько заволаю:
Гей, панове єнерали, чого ж єсте так оспали!
І ви, панство полковники, без жадної політики,
Озьмітеся всі за руки, не допустіть горкой муки
Матці нашій більш терпіти. 
Нуте врагів, нуте бити!
Самопали набивайте, гостриx шабель добувайте!
А за волю xоч умріте і вольностей бороніте,
Неxай вічна буде слава 
Же през шаблю маєм права! "
Ускладнення ситуації Української Народної Республіки вимагало військово-політичного керівництва прискорити визначення тактичних завдань. Серед потенційних союзників були Польща та кляті червоні. Розкол в українському національному таборі, який був пов'язаний з переходом галичан на бік Білого Руху, зробив їх небезпечними у очах більшовиків. Тому вони не були поспішні у встановленні контактів з УНР. Уряд продовжував переговори з Польщею, до якої вирушив Головний отаман Симон Петлюра.
3 грудня 1919 року під час урядової наради було прийнято рішення продовжити боротьбу у формі партизанської війни. 5 грудня генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко був призначений командувачем Дієвої армії УНР, а Юрій Тютюнник став його заступником. 6 грудня на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорториї було вирішено розпочати рейд у тил ворога. Цей перший зимовий похід, що тривав шість місяців і пролягав через території білогвардійців та потім червоних, завершився у травні 1920 року під Ямполем, коли загони рейду з'єдналися з армією УНР, яка разом з польською армією наступала на Київ.
Моя боротьба тоді закінчилася. Я морально здався та переїхав у Львів, який був окупований поляками. Були ще загони та повстанські рухи, котрі довго не могли подавати більшовики в Україні. Жив я у Львові нормальним життям, але з'явилася нова загроза світу. Радянщина підписала разом з німцями пакт, котрий ділив Польщу. Я разом з деякими загонами українців боронили Львів, як могли, щоб червона зараза не прийшла і сюди, але ми її пропустили. Сил як завжди бракувало для нашої перемоги.