V. Чума з середини

В ніч з 15-го на 16-те січня (1918 р.), біля години ночі, вартовий старшина прибіг до мене в київський готель “Ермітаж” Військового Міністерства. Розбудив і доклав, що «частина козаків Сагайдачного полку пішла в арсенал, захопила його і подала гасло до більшовицького повстання». На окраїнах теж небезпечно – звідти сподіваються, що скоро почнеться наступ більшовицьких повстанців.
Після почутого я перестав бути сонним. Підірвався, одягнув форму і зрозумів, що почалося... На мій рідний Київ напала ця клята зараза. Усюди були щури, навіть серед нас. Перебив би кожного за нашу Україну, за свій рідний край і тих людей яких вони замордували. Та стільки ще змордують, що страшно аж було уявити.
Одночасно одягаючись я бігом з одним чоботом на лівій нозі побіг будити брата.
- Миколо, прокинься, бо у нас проблеми. Більшовики наступають на Київ!
- (прокидається): Що? Що ти сказав? Більшовики?
- Так трясця, а хто ж ще? Ти ж не ідіот. Вставай давай швидко! Більшовики наступають, і ми повинні бути готові до оборони міста.
У Миколи були очі по п'ять копійок. Було видно його непорозуміння від сонливість.
Я скидаю його з ліжка так, що він майже падає. І кидаю на нього його форму. 
- Якщо наші командири праві, то ми повинні готуватися до важких боїв. Потрібно піти до нашого командування і дізнатися плани на оборону міста які вони також розробили. 
Поки я кричу на брата, він дуже швидко одягається. Навіть до кінця не застібнув усі ґудзики.
- (Микола бере свій рюкзак): Я готовий, пане офіцер. - жартома відповідає він мені, щоб хоч якось облегшити таку обстановку. - Ми захистимо нашу столицю і нехай більшовики знають, з ким вони мають справу! 
Ми побігли до інших офіцерів. В цей момент пан Жуковський прибувши до Міністерства нашвидкуруч став роздавати писарям та урядовцям зброю, а опісля приступив до формування сотні. Розбивши усіх на чоти та рої військовий став вчити володінню зброєю, формуючи аналог Тероборони міста.
Розбирали зброю. Зброї було досить, хоча я очікував зворотної події. Вона потрібна буде вже зовсім скоро.  Я заздалегідь наказав, щоб заготовили її. Крім гвинтівок, були кулемети, набої та різних сортів ручні гранати.
Виславши розвідку в різні райони міста та сповістивши військове командування про стан речей, полковнику Жуковському довелося заспокоювати озброєних писарів, охорону, команду, урядовців, через відсутність старшин вищого рангу, що викликало бурю незадоволення.
О 12 годині дня 16 січня розпочався заколот. Головним стратегічним пунктом в плані заколотників були: Телеграф, будинок Центральної Ради, будинок Військового міністерства і управління Південно-Західних залізниць, як центри зв’язку і адміністративні центри управління. Більшовики наступали через вулиці – Велика Підвальна та Житомирська на Володимирську, де була розташована телеграфна станція. Головні частини більшовиків вже дійшли до Театральної площі.
Думаючи про себе, я розумів, моральний дух більшовиків та враховував, знав, що це військо нікудишнє, що це скопище грабіжників і людців за темними ділами, а тому вони неохоче кладуть свої життя. Не за ідею вони йдуть на убивство, а задля своїх власних дикунських інстинктів.
Нам був наданий наказ розпочати контрнаступ на вулиці Володимирській. За нашою інформацією більшовики  використовували для оборони власних позицій готель «Прага», вони поставили кулемети на горищі будівлі, де вели обстріл. 
Почувши задачу, ми побігли на позиції, щоб допомогти керувати наступом та вибити їх з будівлі. 
- Бажаю здоров'я, пани офіцери! - прикриваючи свою голову і майже не повзучи через обстріли, привітався з нами командир загону. - Погані наші справи, ніяк не можемо дібратися до цілі. Стільки козаків положимо...
Микола довго не думаючи підняв з землі гвинтівку і сказав, що він поведе усіх на атаку.
- Мертвий був би номер з багатьма втратами. - зупинивши брата за плече сказав я. - Тут хитрістю треба брати... Слухай..., а у червоних розпізнавальні знаки є якісь, чи форма, як чисто наша? І що у нас є ще? - дивлячись на командира запитую я його. 
- Та ні, немає розпізнавальних. Он бронеавтомобіль є і пару кулеметів. А нащо то Вам? - трохи зніяковіло і не розуміючи мою ідею запитав командир. 
- Слухайте який план я придумав. Хай наші вояки знімуть розпізнавальні знаки, тож змішавшись з юрбою більшовиків, вони неочікувано розпочнуть атаку. 
- Чудовий план. Не будемо гаяти часу.
Так усе і сталося. Наші вояки змішалися з натовпом більшовиків і так почався наш наступ. Використавши бронеавтомобіль з метою штурму готелю. З броньовика військові направили кулемети на вікна будівлі, вздовж по вулиці Володимирській, а також у бік Ярославового Валу. Успішно оволодівши готелем, українці провели вдалий наступ на телеграфну станцію, розбивши перші оплоти ворога у центрі міста.
Після того, як ми виконали поставлені задачі побігли до штабу, щоб дізнатися взагалі, що в цілому відбувається у Києві. 
Ми побачили таку картину. Зі всього району молодь стала звертатись до військового міністерства за зброєю, гуртувались в команди добровольців і під командою направлялись в ті пункти, де вимагали обставини.
Того ж дня, 16 січня, Генеральний секретар військових справ Української Центральної Ради – Микола Порш залишив власну посаду. За місяці протистояння з більшовиками він запам'ятався власною нерішучістю, відсутністю твердої волі, елементарних військових знань і досвіду, а також неспроможністю керувати військами, бо раніше займав посаду міністра праці. До того ж, Порш був знаним українським марксистом.
Особливо критичним для діяча стала ініціатива ухвалення закону про демобілізацію українських частин регулярної армії у січні 1918 року, а також розпуск частини старої армії і ліквідації офіцерських чинів в армії УНР. Планувався перехід війська на міліційну систему. Очевидно, що це було не бажаним для військових, а ініціатива про формування народної міліції була додана безпосередньо Винниченком.
Кажучи словами Симона Петлюри: «Гірше ніж москальські воші, можуть бути тільки українські гниди».
Щодо попередника на цій посаді – Симона Петлюри, то в останні дні 1917 року, з наближенням більшовицької загрози, рішенням Генерального секретаріату і Центральної Ради його було звільнено. Місце Петлюри посів вищезгаданий Микола Порш.
Взагалі, Петлюра з перших днів перебування на чолі військового відомства УНР докладав зусиль для створення військових частин, на засадах відновлення військової дисципліни протягом 1917-го року. Однак, діяч мав занадто багато ворогів «особливо таких, котрі хтіли б самі сісти на його місце». У Петлюри був конфлікт з головою уряду Секретаріату Володимиром Винниченком. Це першочергово була особиста неприязнь, тож Винниченко агітував, що Петлюра винен в конфлікті з Леніним та радянською росією, і що його відставка з поста військового міністра дозволить уникнути війни з більшовиками. Приводом для відставки також слугувало захоплення більшовиками низки територій на Слобожанщині.
Перший так би мовити наступ ми та інші змогли відбити. Бої за Київ продовжуються.
З 19 січня вранці на вулицях Києва почали з’являтися барикади. Наша армія громила Арсенал, де сиділи більшовики, останні стріляли по місту. Стрілянина, особливо ввечері, була дуже сильна. У цей же час із півночі наступали більшовицькі війська. Були жорстокі події наступу більшовицьких військ на Київ, масові розстріли, погроми, вбивства. Населення боялося та переховувалося від більшовицький репресій. 
За примарних променів заходу сонця, з'єдналися сили злочинної супротивності. Темні обриси робітників і вояків з різних кутків міста переплелися в заговорі. Мета цього поганого повстання полягала в підступному оточенні Педагогічного музею, де перебувала Центральна Рада. Напружений запах зради виходив з волосся та проникав в кожну пучину повітря. Там, в серці історичного святилища, вони замислювали знищення української незалежності та висловлення лояльності до радянського режиму через Харківський Центральний Виконавчий Комітет Рад і Народний Секретаріат. Пошукати те, що залишалося вірним і справедливим, ставало все важче в цій сутінковій грозовій хвилі підриву.
Місто справляло огидне враження. Цілковита темрява, стрілянина в усіх напрямках. Важко було орієнтуватися, де свої та де більшовики. Ми пробиралися перебіжками, від укриття до укриття. Через Прорізну та Велику Володимирську перейшли на Львівську, звідти дійшли до церкви святого Федора. Неподалік Микола знав казарму, де жили полонені галичани. Ми вирішили там переночувати. І там, от несподіванка, був наш малий Остап. Галичани дуже дбайливо до нас ставилися: надали ліжко, напоїли чаєм і всю ніч стерегли. На світанку до мене прийшов один із них і заявив, що він уночі ходив на розвідку і з’ясувалося, що більшовики наступають з боку Житомирського шосе на Київ, що всі городи та передмістя міста зайняті ними, і галичани рішуче радили нам з братом йти, а то буде пізно. Ми одяглися і вийшли. Було темно. Я почав прислухатися. У кількох напрямках чути було стрілянину, десь вдалині поодинокі постріли. 
І от, до нас вибігла група озброєних людей. Я з братом швидко вихопив револьвери, Остап свою гвинтівку, а вони вже цілилися на нас, а ми на них. З їх сторони почувся голос:
- Ви хто такіє? Наші будєтє толі Пєтлюровци?
Ми з братами оглянулися один на одного і почали робити постріли і швидко бігти до стін будинків. 
- Трясця! Ах, сучі сини, пече! Сто чортів вам усім в печінку кляті червоні! - від болю, злості та ненависті кричав Микола.
Одна з куль потрапила у ногу мого брата. 
- Терпи козак, отаманом будеш. Діватися тобі нікуди. Тільки ми двоє один у одного залишилися. - міцно накладаючи пов'язку кажу я. 
Я дивлюся на малого сердитими очима, бо у того це перший бій, він розгублений і не знає, що робити. Таке було відчуття, що він зараз заплаче. 
- А ти якого рожна вилупився на нас? У тебе гвинтівка, йди відстрілюйся. - агресивно скомпонував я Остапу.
Піднявши брата на одну ногу, він поклав мені свою руку на плече і спирався на мене, а я підтримуючи його, поклав йому руку на талію, щоб допомогти балансувати та йти. 
Я оглянувся куди б можна було дітися, ох і темно... Тільки постріли гвинтівок давали щось розгледіли. Я побачив недалеко відкриті двері у будинок. Показую пальцем туди та, даючи команду, ми висунулися. Прийшли, я поклав брата, Остап бігом почав мене обіймати. 
- Ти що робиш?! Зараз взагалі не час. - розлючено гарчу я на молодшого. 
- Брате, мені дуже страшно. Я не можу. - плачучи каже він мені. 
Бідна дитина. Стільки горя пережила, а тут ще війна нас усіх спідкала. Дитинство у нас було так собі і в бідності, в юні роки також і працювали, а про зараз взагалі мовчу...
- Відійди Остапе, я брату допоможу. - вже спокійним голосом кажу я, прибираючи одночасно однією рукою його.
Раптом гукнула гармата і виття стрільне закінчилось вибухом високим і невдалим над Кадетською рощею. Другий гарматний вистріл блискавкою освітив район Київської стації і йому відповів десь вибух далеко-далеко. Мені здалося, що в околицях Лаври, якщо не далі. 
До нас зненацька увірвалися червоні. Вдаривши мене прикладом по обличчю, а Остапа "наділи" на штик. Усіх трьох нас вивели, щоб робити далі злочини, які вони так усі любили. Нас поставили до стіни для розстрілу. У їх командира було знайоме обличчя, але я не міг його розгледіти, бо дуже паморочиться у голові та і в очах усе мутніє. 
- Ах ти гнида червоная, та я тебе власними руками вб'ю. На кого ти падаль нас продав? На що ти нас, сука така продав? У тебе немає ні честі, ні совісті... - кричав мій брат на їх командира. 
Постріл з пістолета, прямо моєму брату у голову. Ледве живий молодший брат кинувся на них і знову постріл. Степан упав, і намагався з останніх сил хоч вчепитися йому у чобіт, але усе..., відмучився. 
- Ні, ні, ні... - бурмочучи собі під ніс казав я, бо не міг що завгодно зробити. Наче усе тіло паралізувало. 
Чорний силует все ближче підходив до мене. Я пригледівся. Та це ж був Костя... 
- Боже, яка же ти гнида... . Я тебе суку вб'ю. - ледве промовляючи кажу йому я.
Від дивився на мене і посміхався. 
- Тепер я над тобою сміюся, як ви сміялися наді мною, над моїми ідеями.
Коля взяв мене міцно за волосся однією рукою, а іншою почав бити мене по скаженому прямо в обличчя. 
- Ні, це не ти мене вб'єш, а я тебе вб'ю. - в той же час зводячи курок і цілячись на мене. 
Постріл. Куля пробила мої груди. Це був нестерпний біль, нестерпніший за усе, що я відчувався за своє життя. Я благав всередині себе, щоб це скоріше закінчилося і я помер. 
У той самий час, 19 січня до Києва прибув Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами радянських військ Михайла Муравйова. Це був перший добровольчий корпус в України, що й іменувався добровольчим рухом.
На додачу до гайдамак прибув Гордієнківський полк, який привів із Західного фронту полковник Всеволод Петрів. Останній, разом із полком гайдамаків імені кошового отамана Костя Гордієнка на шляху до Києва, зупинився на станції Святошино, де від місцевого коменданта дізнався ситуацію у місті. Комендант розповів, що проти повстання змагаються тільки богданівці (1-й український полк ім. Б. Хмельницького), частина полуботківців (Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козацький полк) та січові стрільці (Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців). Останні, на той момент, блискуче відбили більшовицький наступ на Щекавиці та на Подолі. Варто відзначити, що для придушення заколоту з числа богданівців були залучені рештки підрозділу близька 300 вояків, а частину заколотників в Арсеналі близька 100–150 бійців становили саме збільшовичені частини цього полку. Всього богданівський полк у тих боях з повстанцями втратив близько 130 чоловік. До оборони Києва також був залучений полк імені Петра Дорошенка та загони Вільного козацтва.
Головною прикметою вуличних боїв в Києві була повна майже неможливість провести виразно межу, по якій іде бій. Можливо пояснюється це тим, що бої створювалися несподівано там, де починали стріляти в українських військових заколотники, які могли вільно пересуватися по всьому Києву. Це сталося так, бо Центральна Рада не могла розпоряджатися невистачаючими силами, щоб надійно охоронити все місто, а за увесь час боротьби не видала ані одного наказу, який давав би право її військам проводити ревізію серед мешканців Києва. Так що в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, «обивателі» пересувалися цілком вільно, ніхто їх не запитував нічого.