IV. Пекельні дні

Наступного дня ми були готові до бою. Ми отримали свої зброї та екіпірування та почали готуватися до виходу на передову лінію. Це була мить, яку я ніколи не забуду. Ми з братом підійшли до своїх товаришів та злегка поцілували їх на щоках, перед тим як вийти на передову. Вони знали, що наші життя можуть бути позбавлені від нас, але ми зробили цей крок, щоб захищати нашу країну та нашу свободу.
Кожен день на передовій був напруженим та повним несподіванок. Ми дізнавалися, що це значить бути військовим, в більшості випадків на власній шкірі. Ми навчалися підрядним командуванням, взаємодії та співпраці, щоб бути якомога більш ефективними на передовій. Кожен бій був дуже важким, але ми завжди стояли пліч-о-пліч та захищали один одного.
Під Полтавою українські війська планували відбити наступ більшовиків та зупинити їхнє просування до Києва. Однак, військове керівництво України під час підготовки до бою не врахувало всіх факторів та не забезпечило військову перемогу.
Українські війська були погано озброєні та недостатньо підготовлені до бою з більшовиками. До того ж, більшовики використовували свої досвідчені дивізії, які були краще озброєні та підготовлені до бою.
Я сиджу в окопі поруч зі своїм старшим братом Миколою. Наші серця б'ються від напруження, адже ми знаємо, що в будь-яку хвилину можуть початися важкі бої. Я дивлюся на Миколу, який зосереджено відстежує кожен рух на горизонті. Він мовчки махає рукою, давши знак нашим товаришам, що чекаємо на напад.
- Степан, тримайся готовим до бою, - промовляє Микола з суворим виразом обличчя.

- Я готовий, брате, - відповідаю я, намагаючись не показати своєї тривоги.
Нарешті, здалеку з'являється кавалерія ворога. Ми чуємо гуркіт копит, які підкреслюють підйом ворога. Ми прикриваємося від пильного погляду ворога. Наші товариші збираються на бойові позиції, готові до зустрічі з ворогом.
- Готові до вогню! - скандують наші командири, які допомагають нам керувати боєм.
- Миколо, ти бачиш їх? - запитую я, показуючи на ворогів.
- Так, їх чимало, - відповідає Микола, збираючи всі свої сили.
Раптово починається вогонь. Спершу невеликі постріли, а потім все більше і більше. Перші кулі впадають недалеко від нашого окопу, і ми відповідаємо з усієї сили, намагаючись захистити наші позиції. В окопі сильно димить, що аж не можна бачити ворогів.
Вже довго так стріляємося. Кавалерія намагається обійти наші фланги та ще й піхота червоних прийшла. Нас було набагато менше за них, та і з нашої сторони багато молодих, котрих навіть нормально нічому не навчили за короткий час.
- От трясця! - викрикую я, бо заклинила гвинтівка.
- Що сталося, Степан? - запитує Микола зі страхом у голосі.
- Заклинило гвинтівку, я не можу стріляти! - кажу я зі страхом.

- Дай мені зброю, я спробую вирішити це, - відповідає Микола, викручуючи гвинтівку з моїх рук.
Микола дав мені свою пістолет-кулемет, а сам почав розглядати гвинтівку, намагаючись вирішити проблему. Тим часом ворог продовжував атаку, намагаючись розгромити нашу позицію.
- Миколо, що ти там робиш? - запитую я, відчуваючи нервозність у своєму голосі.
- Я намагаюсь вирішити цю проблему, дай мені ще трохи часу, - відповідає Микола, зосереджено працюючи.
Тим часом, я взяв його гвинтівку, намагаючись знищити якнайбільше ворогів, але ситуація стає дедалі більш напруженою. Наші товариші падають поруч з нами, а ворог продовжує атакувати нас з різних боків.
- Миколо, ми не зможемо зберегти цю позицію! - кричу я, не витримуючи тиску.
- Степан, ми повинні триматися ще трохи, допоки наші товариші не прийдуть на допомогу! - відповідає Микола, зітхаючи від знервованості.
Ми продовжували стріляти від усіх сил, але чорно-червоні наближалися все ближче. Моє серце билось так швидко, що мені здалося, що воно зупинилося. Задиханість, жар, пил і крики оточували нас. Ми були забезпечені лише невеликою кількістю патронів та кількома гранатами.
Микола знову зробив крок до мене, він був серйозний, його обличчя було із розумінням того, що ми можемо померти сьогодні в цьому окопі. 
- Степан, якщо здамося, то нам усім дупа! 
Я відповів йому мовчки, знаючи, що він має рацію. Але я не міг зупинитися думати про те, що якщо ми витримаємо, то наступного разу нам може не пощастити. Я не хотів стати ще однією жертвою війни.
Раптом знову загриміла гвинтівка, але на цей раз це був Микола, що почав стріляти з усіх своїх сил. 
- Не відпускай їх, брате! Відбивай їх, щоб наші хлопці мали шанс відступити! - кричав він, метнувши гранату на ворожу позицію.
Ми обидва продовжували стріляти, доки ворог не зупинився на кілька метрів від нас. На їхній стороні теж були молоді хлопці, що не знали, що робити.
Я побачив страх у їхніх очах, і знав, що або я його або він мене. Це було схоже на двох скажених, старих через обставини, змучених собак, котрі готові повбивати один-одного.
В якийсь момент один військовий зміг добігти до наших окопів та кинувся на мене зі штиком на гвинтівці. Я зміг відбити цю атаку своєю гвинтівкою, але впав на землю, а цей падло далі намагався мене вбити. Ці пару секунд йшли наче цілу вічність. Серце колотило так, що думав воно може вискочити з грудей. І тут на нього накидається мій брат, і робить пару ударів ножом у спину. Я бачу, що у нього починає з рота текти кров і він падає на мене. Я просто лежу і дуже сильно в себе дихаю після такої ситуації. 
- Не чую від тебе слова подяки. - таке відчуття, що наче не посміхаючись у такій ситуації каже мені Микола. 
Після кількох годин жорстокого бою із чисельністю переважаючого ворога нам вдалося здійснити успішну контратаку. Червоні зазнали великих втрат та вирішили відступити. Я з тремтячими руками перевірив гвинтівку та відкинувся на заднє бокове глибокого окопу, зневірено подивившись на свого старшого брата Миколу.
- Ну що, він живий? - запитав я зі страхом у голосі.
Микола, стискаючи зуби від болю, відповів:
- Не переймайся, брате, я живий. Що ж, здається, ми здійснили успішну контратаку.
- Як думаєш, скільки ж їх було? - запитав я, поглядаючи на безліч тіл червоних, що лежали на полі бою.
- Ну, навіть і не знаю точно, але я б сказав, що їх було принаймні у вісім разів більше за нас. Але вони були погано навчені та слабо організовані, тому ми мали шанс на перемогу.
Тоді Микола замовк на мить, зітхнувши і занурившись у свої думки, але я зрозумів, що йому неспокійно.
- Ти в порядку? - запитав я.
- Так, все нормально. Просто думаю про те, що нас чекає далі. Ця війна не закінчиться так просто, і ми повинні бути готові до того, що нас чекають ще важкі битви.
Я з натхненням поглянув на свого брата та відповів:
- Ми будемо готові до того, що нас чекає. Ми з тобою разом, Миколо, і разом зможемо здолати будь-які труднощі.
Після цього Микола усміхнувся та заспокоїв мене:
- Ти правий, Степане. Тільки разом. - змученим голосом відповів мені Микола. 
Закінчився бій і ми не могли повірити своїм очам, коли усвідомили, що багато з наших хлопців, які ще зовсім недавно були поряд з нами в окопах, зараз лежали на землі, безжиттєві тіла, закриваючи собою дорогу для майбутньої кавалерії. Мене охоплювала нудьга та розпач, коли я згадував своїх товаришів, з якими ми встигли провести незабутні дні в таборі під час підготовки до бою.
Але війна не мала жодного милосердя і не давала можливості відпочити чи зупинитися на мить. Ми продовжували боротися, намагаючись тримати позиції, та з кожною хвилиною ситуація ставала все складнішою. Незважаючи на нашу мужність та відвагу, ми були відсторонені від зв'язку з командуванням, не мали можливості отримувати допомогу, а отже - залишилися сам на сам з ворогом.
Поширювалися чутки, що нам надійде допомога від інших військових формувань, що відбиваються від артилерії більшовиків, але нічого подібного не сталося. Здається, наші керівники просто залишили нас на волю долі. Проте, хоча ми не отримували жодної допомоги, нам вдалося відстояти свої позиції та затримати просування ворога.
Деякий час знову були атаки зі сторони більшовиків. Микола і я, разом зі своїм військом відстоювали позиції, проте наступного дня були змушені відступити після сильних ударів червоних. Нам довелося тікати від переслідувачів через ліси та поля, перебуваючи постійно під обстрілом.
У пізній вечір, коли ми зупинились, щоб відпочити та накормитись, я бачив, як Микола засинав на своїх ногах. Я покликав його, проте старший брат не рушився. Розуміючи, що Микола був сильно поранений та не зміг продовжувати бій, я поклав його собі на плече та побіг чим дужче.
- Микола! Ти не можеш здаватись, ми ще не здалися! - кричав я, проте відповіді не було.
Мені страшно навіть було і думати, що доведеться продовжувати боротьбу самому. Відчуваю тільки одне, моя душа боліла від того, що не можу нічим допомогти братові. Та він знає, що йому потрібно бути сильним, щоб продовжувати боротьбу за свою країну.
На наступний день наше військо відступили з великими втратами. Через кілька днів ми приєдналися до іншого війська та продовжили боротьбу. Війна тривала ще не довгий час, але ми вже тоді загубили багато хлопців, котрі були впевнені, що вони переможуть та Україна стане вільною.
Минуло зовсім трохи часу, як нас направили у столицю. З того часу, як ми вступили до війська, і за цей час ми пережили багато. Звісно, не без втрат і ран, але ми продовжували воювати, доки було потрібно.
Одного дня нас запросили до командира. І ми прийшли.
- Хлопці, - сказав він, - ми вас піднімаємо у званні.
- Як це? - запитав Микола здивовано.
Нам не вистачає офіцерів. Ми вже давно спостерігаємо за вами, і ви добре себе зарекомендували на полі бою. Тому ми вирішили, що ви зможете взяти на себе більше відповідальності і вести своїх людей до перемоги.
- Дякуємо, пане командир! - крикнув я з вдячністю.
Микола теж був радий, що його визнали за його внесок у боротьбу. Але я відчував певне хвилювання. Чи зможу я взяти на себе таку відповідальність? Чи зможу я привести своїх людей до перемоги? Та й чи буде жити наша дружина, адже вже було багато втрат.
- Степане, ти знаєш, що робити, - сказав Микола, - ми обидва вже досвідчені воїни, і ми зможемо зробити це.
- Так, я знаю, - відповів я, - але все ж таки трохи хвилююся.
- Не хвилюйся, брате. Ми разом зможемо впоратися з усім.
Так, Микола був правий. Ми разом зможемо впоратися з будь-якою складною ситуацією, яка випаде на нашому шляху. Все, що треба - це вірити у себе та своїх товаришів, а також віддаватися своїй справі на усі сили.
Одного дня, коли я з Миколою були в штабі біля Києва та розробляли план оброни Києва, раптово приїхав наш молодший брат Остап. Він став біля входу і крикнув:
- Брати, я приїхав до вас! Я теж хочу бути військовим і захищати нашу Україну!
Він навіть майже не бився з часовими, які охороняли штаб, щоб його пропустили до нас. Ото у нього був тоді запал скажений. Ніколи його таким не бачив, навіть під час сильних бійок, коли ми в дитинстві давали прочуханки іншим хлопцям, які ображали нашу трійцю за жебракуватий вигляд.
Я з братом кинулися до нього, щоб цього малого дурня не повбивали там через його нахабство. 
- Остапе, що ти робиш тут? - запитав Степан здивовано. - Тобі трясця, не можна тут бути, бо це штаб. Розумієш чи ні?! Тут війна йде в країні і далеко не всім судиться помирати.
Дивлюся я на нього в цей момент і він такий зачарований, наче Микола став для нього його дівкою, бо тільки на неї він так витріщався. Яка тільки муха його укусила? Дивлячись на нього, чи то наче в бездну його зачарованих юнацьких очей, запитав я в середині себе. 
- Я знаю, брати, - відповів Остап з рішучістю. - Але я не можу сидіти вдома, коли ви боретесь за нашу країну. Я хочу допомагати вам.
- Але ти ж  зовсім не хотів йти воювати. Та і ти ще такий малий, Остапе, - сказав Микола з турботою та сумом у кінці. - Тут небезпечно і ти можеш постраждати.
- Я не малий! - заперечив Остап з обуренням. Проігнорувавши те, що він поїхав, аби не воювати. - Я вже повнолітній і можу робити те, що хочу. Знаю, що війна небезпечна, але я готовий ризикувати, щоб захистити нашу рідну землю.
Я та Микола подивилися один на одного, потім знову на Остапа. Наші серця наповнилися гордістю і одночасно турботою за молодшого брата.
- Добре, Остапе, я зрозумів, - сказав Степан. - Але зважай на те, що між нами не буде ось цього братерства і поблажок від нас не чекай, бо ми твої командири.
- Я знаю, брате, - відповів Остап. - Але я хочу бути з вами і допомагати нашій армії. Будь ласка, дайте мені шанс.
Ми довго обговорювали цю ідею, обговорюючи всі можливі ризики та небезпеки. Нарешті погодилися, що Остап може долучитися до нашого загону, як медик або помічник, бо хлопець був розумний і грамоті навчався добре. 
Після цього я почав багато думати. Від своїх цих ідей в моїй голові мене навіть перетрусило. Як він знайшов нас і як дізнався, що ми у цьому штабі сидимо? Яким чином зміг попасти так близько? Чого він так різко захотів потрапити на фронт? Дуже було багато запитань, але мало відповідей. 
Після того, як Остап пішов, ми з Миколою розмовляли про його вирішення долучитися до нас.
- Ти не здивований, що він теж хоче піти на війну? - запитав Микола.
- Так, звичайно, що здивований. Але він не дурень, він розуміє наскільки тут небезпечно. Можливо, це його спосіб показати, що він також хоче бути корисним для нашої країни, - відповів я.
- На жаль, його змагання за визнання може призвести не тільки до його гибелі, а й наших побратимів. Ти знаєш, наскільки тут важко. - зазначив Микола.
- Так, ти маєш рацію. Але ми не можемо відмовити йому в тому, що він хоче зробити, - сказав я.
Після довгої суперечки Микола згодився, і ми вирішили дати Остапу можливість приєднатися до нас в курінь. Перш за все, ми мали забезпечити йому навчання та тренування перед відправкою на фронт. Ми хотіли бути впевнені, що він буде готовий до того, що його чекає на цій кривавій і вирішальній війні.
Згідно з планом оборони, Київ мали боронити збройні сили та добровольчі загони. Для забезпечення безпеки міста були розташовані окремі укріплення та блокпости. Крім того, була створена спеціальна військова комісія, яка керувала обороною міста.
У рамках плану оборони було розгорнуто інтенсивну розвідку та контррозвідку, з метою виявлення можливих ворожих дій та підготовки до відповіді на них. Також було призначено військових командувачів та розпоряджено підготувати укріплення та вогневі точки.
Проте план оборони Києва, яке нам дало керівництво, було досить складно виконати. Українські війська були слабкими та неорганізованими, а багато добровольчих загонів не мали достатньої зброї та бойової підготовки. Якщо казати на пряму, то це були звичайні громадяни, які взяли зброю до рук, щоб боронити свою державу та рідний дім.