Шляхами Фронту

III. Початок кінця

Так проходив день за днем, але 10 грудня почалася якась нісенітниця. Я з братами прийшов до інституту, як одразу кидається мені до очей наш Костя. Аж увесь світиться від щастя, наче йому сам Ленін руку пожав і по голові погладив. Наша громада підійшла до нього.
- Костя, ти що, горілку десь знайшов? Чого ти такий радісний? - Запитав я зацікавлено.
Він, нічого не відповідаючи, тільки махнув рукою і вийшов з інституту.
- Пф, чудак. Навіщо тільки було йому сюди проходить? Напевно горілку узяв у баби Марії, бо таке може бути тільки від неї. - усміхнено сказав Микола. 
Ми пішли на навчання. День як завжди швидко пройшов, я  пішов на наше місце, де ми усі зустрічалися після інституту. Там завжди було так гарно: вулички, як в Австрії, а у кінці їх світить сонце. 
Усі зібралися, тільки наш четвертий ніяк не приходить. Пройшло багато часу, а його ніде і немає. Вирішили ми самі піти на роботу. 
Йшли мовчки, не хотілося навіть нічого говорити. Наче щось душило тебе за горло і ти нічого не міг з цим зробити, а на душі була якась незрозуміла тривога. 
Поки я літав у своїх думках відчув на собі чийсь погляд. Озирнувся і побачив, що на мене витріщається мій старший брат. Я аж жахнувся, бо погляд був у нього як у мертвого. Чи то він так дивився на мене, що наче я мертвий. 
- Ти чого так на мене дзиркаєш? - запитав я у Миколи.
- У мене таке відчуття, що...  Ай, не важливо. Дурні думки у голову лізуть. - якось перелякано та не впевнено почав старший, і навпаки швидко та впевнено завершив.
- Та кажи вже. Ми ж брати, чого цуратися нас? - не те щоб зацікавлено, чисто аби було, запитав я.
- Нема різниці. Ми вже на роботу прийшли. - дуже тихим і виснаженим голосом закінчив наш діалог Микола.
Ми як завжди зустріли нашого начальника, потиснули йому руку, взяли пили та воза і пішли у ліс. Дуже довго ми сьогодні працювали і виснаженні дуже сильно були. Але думки були інші, і камінь з душі не сходив. 
От ми несемо з Остапом колоду, яка лежала вже давним-давно на інших колодах і нам до сьогоднішнього дня не дозволяли їх не те що чіпати, а навіть підходити до них. В голові з'явилася думка, що якісь вони занадто легкі, як для звичайних колод, але нас привчили не задавати лишніх запитань.
І от у мого молодшого не втримали руки нести цю колоду, і він її кинув.
- Ти цілий хоча б там, силач? - з усмішкою запитав я.
- Тебе ще переживу. - незадоволено відповів мені брат.
Мій погляд одразу побачив одне. Карабін почав стирчати з цього дерева. Ми з братом переглянулися. Заглянули у колоду і побачили там ще одну гвинтівку, патрони і маленький пучок динаміту. 
У голові було одне: "Трясця твоїй матері, куди це ми влізли? Що тепер з нами буде?". 
Підійшов до нас зненацька Микола.
- Ох, я бачу ви тут гарний куш зловили. Хлопці, а давайте ми ще дві гвинтівки знайдемо і сховаємо у лісі. Зараз такий час, що точно згодиться. 
Від такої пропозиції я трохи жахнувся, але погодився. Дійсно, був такий час, що могло статися все що завгодно і ці карабіни могли нам можливо життя спасти.
Так і зробили. Гвинтівки далеко у лісі сховали, а самі закінчували працювати. 
У цей день наш начальник за роботу видав нам багато м'яса, хліба, зарплатню, але сказав, щоб ми більше не приходили, бо роботи більше немає. 
Ми пішли додому. Був вечір. Я запам'ятав його назавжди для себе. Коли ми почали заходити на околиці міста, то почули постріли. Ми злякалися та вирішили повернутися і забрати гвинтівки які заховали. Почався якийсь хаос. Хоча ми з братами не сильно говорили в цей момент, але на кожному з нас можна було прочитати, що нам лячно. Забрали гвинтівки, зарядили. Ми знали як то робиться, бо раніше у дитинстві ходили з батьком на полювання. 
Навіть ще не заходячи у місто, ми чули вже набагато більше пострілів ніж раніше.
Йдучи по вулицям додому, ми бачили все більше і більше людей. 
- Кляті червоні... - невдоволено насупивши брови, сказав Микола на побачене.
По місту йшли наші ж громадяни, які вірили в комунізм. Червона зараза дійшла до нашого Києва і заполонила мізки людей. На той момент ми ще нічого не могли зробити, але на думку спало одне: настав початок неминучої боротьби за нашу Соборну Україну. Знову постріли, сутички і спроба військовими комуністами захопити владу у місті, але наші регулярні війська дали опір. 
Тільки зараз до мене дійшло чого ці гвинтівки були сховані у колодах. Чого у цей день наш четвертий був такий задоволений і кудись зник. 
Ми прийшли додому. Наша мама вже відходила з цього світу. Вона вже нічого не їла, не пила і не могла говорити. Ніч була складна, бо ми чекали неминучого моменту. Усю ніч також лунали постріли. Кожна хвилина. Ні, навіть секунда розтягувалася по відчуттям на годину і це не можна було терпіти. Хотілося просто сильно закричати чи вбити себе чи закурити цигарку, навіть не знаю чого саме я тоді хотів. Сильно боліла голова, мені нічого не давало спокою. Проходить цей страждальний час. Пострілів вже не чути і наша мама вже відійшла... Ми переодягнули її у більш-менш щось нормальне, бо речей зайвих у нас не було. Зробили усе, як положено, прочитали молитву. Я трохи напився зі своїм старшим братом, щоб трохи вгомонити той біль усередині себе. Молодший довгий час після цього моменту не говорив взагалі. У нього були скляні очі, які не бачили для чого живуть. У них була тільки безвихідь. 
На ранок ми пішли до священика, щоб зробити усе по-людськи. Передали йому за роботу буханку хліба. Він нам сильно за це дякував. 
- Чи чули, ви, сини мої, новини погані, які спіткають нас на цьому шляху Божому?
- Ні отче, не чули. Що за новини? - зацікавлено запитав я зі своїми братами майже синхронно. 
- Більшовики взяли Харків і скоро на Київ підуть. Так що я вам раджу їхати подалі звідси. Ви ще хлопці молоді, помирати вам рано. 
Ох, аж і не віриться, коли я то почув. Знову війна, яка спіткала нас. Може обійдеться? Може не буде? Такі сподіваючі думки були у мене в голові, але я розумів, що це діло неминуче. 
Після того як завершили усі справи, ми пішли у центр міста. Йдемо і обговорюємо, що робити далі.
- Ми українці, козаки і будемо воювати до останнього. Я готовий померти заради України! Дайте мені хоч одну шаблю і коня, і я піду на ворога будь-коли. - фанатично кричучи, сказав Микола.
Пройшла маленька пауза, бо ніхто не очікував, що хтось з нас зараз буде кричати, але чи то нерви , чи щось інше здало у мого брата.
- Ви, хлопці, як хочете, а я, напевно, нікуди не піду. Може поїду зі своєю дівчиною подай-куди. Не хочу втратити своє життя. Та і мені якось без різниці, що далі буде і під ким жити. Головне, щоб не чіпали.
Я мовчав, не знав, що тоді сказати. У голові були такі думки, що цікаво виходить. Люди поділилися на 3 групи: той, хто за ворога пішов, той, хто буде воювати до кінця і ті, кому без різниці. Соромно за наших людей в цьому плані. Одні кров ллють, а інші... Ой, навіть думати не хочеться.
Мої думки перервав старший брат поклавши руку на плече і дивлячись на мене.
- З тобою усе добре? Що ти робити будеш? 
Я довго не думав над цім запитанням та і було б чого.
- Та я братику з тобою піду, добровольцем. Все одно вже немає, що втрачати. Та і хочу відмити сором зі свого народу.
От ми дійшли до центру. Там зібралося дуже багато людей. Хто, забивши усі руки харчами, йшов з ринку, хто навпаки йшов тільки скуплятися, а була і черга, щоб записатися добровольцем на фронт. Ми пішли до неї. 
- А ти чого не йдеш від нас до своєї дівки, га? - грубо і невдоволено запитав Микола у Остапа.
Остап просто плюнув нам у ноги, розвернувся і кудись пішов. 
- Ой, дурне дитя, але то на краще, що він кудись поїде. Життя собі збереже, та і йому є що втрачати, не те що нам з тобою.
Я взагалі нічого не хотів казати, бо голова взагалі не хотіла працювати. Здавалося, що то усе взагалі не реально. 
От і прийшла наша черга.
- Добрий день. - сказали ми військовому який заповнював анкетування.
- Угу. - невдоволено і змучено відповів нам він. – Прізвище.
- Січові ми, пане. - відповів Микола.
- Брати значить? Хочте разом воювати? 
- Так, звичайно. Разом то воно надійніше буде. - відповів вже я. 
Заповнили ми усе до кінця. Поставили підписи. 
- Йдіть он туди. В ту шеренгу. Це Гайдамацький курінь. Хех, січові у гайдамаків. - в кінці з усмішкою сказав військовий і показав рукою куди нам йти. 
Ми підійшли. Чекаємо.
- Привіт, хлопці. Тепер ми побратими. Мене звати Дмитро, а вас? - з усмішкою на обличчі запитав такий самий доброволець, як і ми.
- Мене Степан.
- Мене Микола. 
- Приємно з вами познайомитися. Знаєте, я чогось впевнений, що ви будете найкращі. Такі серйозні, впевнені у собі.
- Емм, дякую звичайно за твою ласку. Дивно це чути від незнайомої людини. - з здивуванням подякував я. 
Якийсь дивний у нього був говір, як у жінки наче. Та і розмовляв з нами так, наче ми йому подобаємося більше ніж друзі. Бррр, страшно про це навіть думати. Дай мені Боже, що мені не гоже. 
- Курінь, у шеренгу! Струнко! Кликати мене Радченко Василь Матвійович, я ваш осавул. За тиждень ви повинні навчитися усьому, чому вміє солдат. Вам зрозуміло?!
- Зрозуміло. - з різних місць не одночасно почулося у шерензі.
- Забудьте про такі слова. Є тільки відповідь "Слухаюсь" або "Так точно"! І відповідати треба одночасно. Зрозуміло?!
- Так точно, пане осавул! - викрикнув я самий перший і голосніше за усіх. При цьому струнко стоячи, а не більше як Бог зна як. 
Осавул подивився на мене і підійшов.
- От, беріть приклад. Ось це справжній козак. - поклавши руку мені на плече, пару раз похлопавши пішов назад. - Курінь, слухай мою команду, один за одним йдемо на перон, а потім після моєї команди сідаємо в потяг! Особисті речі вам не знадобляться, окрім харчів! Кроком руш!
Ну, пішли ми на той вокзал. Там нас проводжали люди. Багато хто кого проводжав, а у нас з братом залишилися тільки ми вдвох на даний етап. Майже підійшла черга сідати нам на потяг, як підбігає до нас з братом двоє дівчат і кожна, сміючись, дає нам вишитий оберег. 
- Не повинні такі красиві красиві хлопаки сумувати. Ви повертайтеся, ми обов'язково вас будемо тут чекати. - одна з дівчат, сміючись та закриваючи свою усмішку рукою, сказала нам.
І так само, сором'язливо та сміючись, поцілували кожного з нас у щоку. І побігли собі, що тільки їх і бачили.
Ми з братом перезирнулися один на одного посміхнулися і почали нервово сміятися. 
- Нє, ну ти бачив? Ха-ха-ха. От би завжди так. Та ще і такі гарні кралі. Нас би на день пізніше забрали... - майже захлинаючись слиною почав казати мій брат.
- Ви там чего всталі то? Лізьте вже у вагон. - якийсь розлючений доброволець сказав нам, бо ми стоїмо прямо перед вагоном.
Цей оберіг я понюхав, він чудово пах якимись духами, як і та дівчина, і трохи соломою. Я поклав подарунок собі у кишеню, ближче до грудей.
Ми швидко підійшли до вагону і швидко зайняли свої місця. Я розслабився і подумав про той оберіг, який нам подарували дівчата. Я завжди вірив у те, що деякі речі мають свою енергетику та допомагають людям. Цей оберіг, який пахнув духами та соломою, мав якусь особливу силу, яка заспокоювала мене.
Мій брат звернув увагу на мій зосереджений вигляд та запитав:
- Ти знову в своїх думках, братику?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше