Шлях завдовжки в життя

Салон позашляховика наповнював рівний гул київської траси та тихий джаз із магнітоли. Каріна відправила останній файл, закрила кришку ноутбука і сховала його в сумку біля ніг.

​На задньому сидінні восьмирічна донька і п'ятирічний син щось не поділили. Суперечка швидко набирала обертів, перетворюючись на метушню.

​— Максиме, — Каріна повернула голову до чоловіка. — Я після цього проєкту зовсім порожня. Забереш їх на себе? Мені потрібні двадцять хвилин тиші.

​Максим глянув у дзеркало заднього виду.

​— Зрозумів. Бандо, слухай сюди, — рівним голосом сказав він. — Хто перший нарахує десять підсвічених заправок за вікном, той обирає, що ми готуємо на дачі в суботу. Рахуємо мовчки, показуємо на пальцях. Час пішов.

​Ззаду миттєво запанувала тиша. Діти прилипли до вікон. Каріна відкинулася на підголівник і прикрила очі.

​За годину за вікном була вже суцільна темрява. Дрібний дощ розмивав світло фар зустрічних машин. Максим кілька разів кліпнув, насупився і повів плечима.

​— Фокус пливе, — сказав він, не відриваючи погляду від дороги. — Відблиски від мокрого асфальту сильно б'ють по очах.

​Каріна розплющила очі й розблокувала телефон.

​— Через п'ять кілометрів заправка. Змінюємося.— сказала вона.

​— Прийнято.

​Машина плавно з'їхала на освітлену територію і зупинилася біля входу в маркет. Максим заглушив двигун. Каріна мовчки вийшла з авто і попрямувала до скляних дверей. Коли вона повернулася, Максим уже пересів на пасажирське сидіння. Діти ззаду міцно спали, схиливши голови одне до одного — він вкрив їх пледом, поки вона була в магазині.

​Каріна сіла за кермо, поставила в підсклянник біля Максима великий паперовий стакан, а свій прилаштувала біля коробки передач. Максим узяв стакан і зробив ковток.

​— Подвійний еспресо без цукру. Ти як завжди знаєш.

​— Звісно, чотирнадцять років разом.

​— А ніби вчора.

​Каріна завела двигун і плавно вивела машину назад на трасу. Джаз продовжив тихо грати фоном.

​— До Полтави залишилося близько сорока кілометрів, — сказав Максим, ставлячи каву на місце. — Який у нас розклад логістики по місту?

​— Спочатку до моєї мами, вона живе скраю. Занесу пакунки і ліки. У квартиру не проходжу, в розмови не вступаю. Кажу, що ми з дороги, діти сплять, і одразу йду.

​— Добре. Якщо тебе немає довше десяти хвилин, я дзвоню і кажу, що малий прокинувся і влаштував істерику.

​— Домовилися.

​— Далі до моїх. Пакет із подарунками для них у багажнику. Я сам зайду, — кивнув Максим. — П'ять хвилин максимум. Схема та сама: передав, подякував, пішов. Якщо мене немає довше п'яти хвилин — дзвони.

​— Прийнято. А до сестри будеш заходити? — запитала Каріна, дивлячись на розмітку.

​— Ні, ми посварилися. Вона знову того трутня привела.

​— Як знаєш... А звідти вже одразу на дачу. Коли приїдемо, я перекладу малих у ліжка. Зніму куртки, взуття, розберуся з ними. Беру це на себе.

​— Добре. Тоді я заганяю машину, беру на себе дім і розпалюю камін.

​— У суботу не хочу діставати телефон до обіду.

​— Абсолютно.

​Салон знову занурився в тишу, в якій розчинялися м'які акорди саксофона та шурхіт шин. Попереду була нічна дорога. 
До в'їзду в Полтаву залишалося менше десяти кілометрів, коли потік машин перед ними почав різко скидати швидкість.

Каріна миттєво вдарила по гальмах. Шини засичали по мокрому асфальту. Позашляховик слухняно зупинився, але старий сріблястий седан, що їхав позаду, дистанцію не витримав.

Глухий удар. Легкий поштовх уперед. Скрегіт пластику.

Каріна завмерла, міцніше стиснувши кермо. На задньому сидінні невдоволено застогнав крізь сон син, але затих, не прокидаючись.

Максим відстебнув ремінь безпеки ще до того, як Каріна ввімкнула «аварійку».

— Діти сплять. Сиди, я розберуся, — рівним голосом сказав він. Взяв смартфон із панелі і вийшов під мряку.

Каріна залишилася на місці та крізь скло спостерігала за процесом.

Водій седана вискочив з машини, нервово розмахуючи руками. Максим підійшов до нього спокійним, розміреним кроком. Щось сказав — коротко і чітко. Чоловік одразу опустив руки. Максим увімкнув ліхтарик на телефоні, зробив кілька знімків їхнього бампера, потім номерів седана. Вони стали поруч, дивлячись в екрани смартфонів. Рівно через 18 хвилин Максим відчинив пасажирські дверцята і сів у салон, обтрушуючи куртку від крапель.

— Європротокол оформили через «Дію», — він пристебнув ремінь. — У нас тріщина на задньому бампері ліворуч. Кріплення цілі, парктроніки працюють. Страхова все покриє.

Каріна зробила глибокий вдих і повільно видихнула, скидаючи залишки адреналіну. Пальці на кермі розслабилися.

Максим уважно подивився на її профіль.

— Ти як? Руки тремтять? Давай я сяду за кермо.

Каріна перевела погляд на двірники, що продовжували рівномірно змахувати краплі, потім подивилася в дзеркало заднього виду.