Розділ 5. Що вона могла - те й зробила

У житті майже кожної людини бувають моменти, коли здається, що ми робимо надто мало.

Ми дивимося на інших і думаємо:

«От якби я знав Біблію так добре, як він...»

«От якби я вмів так проповідувати...»

«От якби в мене було більше часу...»

«От якби я мав більше грошей...»

«От якби Бог дав мені інші здібності...»

Іноді ми настільки зосереджуємося на тому, чого нам бракує, що перестаємо помічати те, що вже маємо.

Саме тому ми відкладаємо служіння Богові на потім.

Після навчання.

Після одруження.

Після того, як стане більше вільного часу.

Після того, як з'явиться більше досвіду.

Ми переконуємо себе, що обов'язково почнемо служити Господу... але трохи пізніше.

Проблема лише в тому, що це «пізніше» дуже часто так і не настає.

Ісус одного разу показав Своїм учням зовсім інший погляд на служіння.

Ця історія відбувається незадовго до Його розп'яття.

Христос перебував у Витанії, у домі Симона прокаженого.

Навколо Нього сиділи учні, друзі, знайомі.

Здавалося, це була звичайна вечеря.

Ніхто навіть не здогадувався, що саме цього вечора станеться подія, про яку люди згадуватимуть через тисячі років.

До будинку зайшла жінка.

Ми не знаємо, скільки часу вона готувалася до цього.

Не знаємо, скільки разів вагалася.

Не знаємо, чи боялася людських поглядів.

Але знаємо одне.

У її руках була алебастрова посудина з дуже дорогим нардовим миром.

Для людей того часу це була величезна цінність.

Вартість цього мира дорівнювала майже річному заробітку звичайної людини.

Для когось це були б заощадження на майбутнє.

Для когось - спадщина.

Для когось - найбільший матеріальний скарб, який він коли-небудь мав.

Жінка підійшла до Ісуса.

Надбила посудину.

І вилила все миро на Його голову.

Зверніть увагу на одну деталь.

Вона не відлила лише трохи.

Не залишила частину на потім.

Не сказала собі:

«Половину віддам Богові, а половину залишу для себе.»

Вона віддала все.

І саме в цей момент сталося те, чого вона, мабуть, не очікувала.

Замість слів вдячності вона почула докори.

Люди почали обурюватися.

«Навіщо така трата?»

«Це миро можна було продати.»

«Гроші можна було роздати бідним.»

На перший погляд їхні слова здавалися правильними.

Адже допомагати бідним - добра справа.

Але проблема була не в турботі про бідних.

Проблема була в тому, що вони не зрозуміли серця цієї жінки.

Вони бачили лише розбиту посудину.

Ісус бачив любов.

Вони рахували гроші.

Ісус дивився на жертву.

Вони оцінювали її вчинок із практичного боку.

Ісус оцінював його з погляду серця.

Саме тому Він сказав слова, які й сьогодні змушують замислитися:

«Облиште її... Вона добре діло зробила Мені.»

Іноді найцінніше служіння виглядає зовсім непрактичним в очах людей.

Бо любов не завжди можна виміряти цифрами.

Її не завжди можна порахувати.

Її не завжди можна пояснити логікою.

Любов завжди готова віддати більше, ніж цього вимагають обставини.

Саме так любить Бог.

І саме так поступово вчиться любити людина, яка пізнала Христа.

Далі в цій історії Ісус говорить слова, які легко не помітити, але саме вони відкривають головний зміст усього епізоду.

Він каже:

«Що вона могла - те й зробила».

Лише одне речення.

Але в ньому прихований один із найважливіших принципів християнського життя.

Ісус не сказав:

«Вона зробила найбільше.»

Не сказав:

«Вона зробила більше за інших.»

Не сказав:

«Вона зробила те, чого ніхто більше не зміг зробити.»

Він сказав зовсім інше.

«Що вона могла - те й зробила».

І мені здається, що саме тут багато хто з нас знаходить свободу.

Ми живемо у світі постійних порівнянь.

Достатньо лише відкрити соціальні мережі, і здається, що навколо всі успішніші, талановитіші, мудріші, красивіші, активніші.

Хтось проводить великі конференції.

Хтось проповідує тисячам людей.

Хтось написав книгу.

Хтось відкрив благодійний фонд.

Хтось їде місіонером в іншу країну.

І непомітно в серці народжується думка:

«А що можу зробити я?»

Порівняння майже завжди закінчується однаково.

Людина починає знецінювати те, що довірив їй Бог.

Але Господь ніколи не вимірює нас чужим покликанням.

Він не запитає мене, чому я не був схожий на когось іншого.

Він запитає, чи був я вірним у тому, що довірив саме мені.

Це дуже важливо зрозуміти.

У Царстві Божому немає однакових покликань.

Бог навмисно створив нас різними.

Комусь легко говорити.

Комусь - слухати.

Хтось уміє навчати.

Хтось непомітно служить людям щодня.

Хтось може підтримати однією розмовою.

Хтось допомагає своїми руками.

Хтось жертвує фінанси.

Хтось молиться.

І все це однаково потрібне Богові.

Апостол Павло порівнює Церкву з людським тілом.

Око не може сказати руці:

«Ти мені не потрібна.»

І рука не може сказати нозі:

«Без тебе я впораюся.»

Кожна частина має своє місце.

Кожна виконує своє служіння.

Так само і в Божій сім'ї.

Ми дуже різні.

Але саме ця різноманітність і робить Церкву живою.

Мені здається, що ворог дуже часто використовує одну й ту саму брехню.

Він не завжди переконує людину перестати служити Богові.

Набагато частіше він шепоче:

«Те, що ти робиш, занадто маленьке.»

«Це нікому не потрібно.»

«Без тебе нічого не зміниться.»

«Є люди набагато здібніші.»