РОЗДІЛ 4. Коли Бог мовчить

Мабуть, кожен християнин хоча б раз у житті ставив собі запитання, яке нелегко вимовити вголос.

«Боже, Ти мене чуєш?»

Можливо, ти молишся вже кілька днів.

Можливо, кілька місяців.

А можливо, вже багато років.

Ти просиш про зцілення близької людини.

Про навернення друга.

Про мир у сім'ї.

Про відповідь, яка допоможе прийняти важливе рішення.

Ти молишся щиро.

З вірою.

Із надією.

Але проходить день.

Потім ще один.

Тиждень.

Місяць.

І здається, ніби нічого не змінюється.

Саме тоді в серці починають народжуватися запитання.

«Чому Бог мовчить?»

«Невже Йому байдуже?»

«Можливо, я молюся неправильно?»

«Може, Він просто не хоче відповідати?»

Ці думки знайомі значно більшій кількості віруючих, ніж ми готові визнати.

І найцікавіше полягає в тому, що Біблія не приховує ці переживання.

Навпаки.

Вона чесно розповідає про людей, які проходили саме через такі періоди.

Авраам десятиліттями чекав на сина.

Йосип роками перебував у рабстві та в'язниці, хоча Бог уже відкрив йому велике майбутнє.

Анна довго плакала через безпліддя.

Ілля пережив настільки глибоке виснаження, що просив Бога забрати його життя.

Давид багато разів вигукував:

«Доки, Господи?»

Навіть Іван Хреститель, перебуваючи у в'язниці, почав запитувати, чи справді Ісус є Тим Самим Месією.

Якщо уважно читати Святе Письмо, стає очевидно, що мовчання Бога - це не виняток.

Для багатьох Його дітей це була частина шляху.

І серед усіх цих історій є одна, яка особливо показує, як Бог працює тоді, коли нам здається, що Він нічого не робить.

Це історія Мойсея.

Коли ми згадуємо його ім'я, перед очима одразу постають великі події.

Палаючий кущ.

Десять кар.

Перехід через Червоне море.

Гора Синай.

Скрижалі Закону.

Сорок років у пустелі.

Мойсей здається людиною, життя якої складалося із суцільних Божих чудес.

Але дуже легко забути одну важливу деталь.

Між палацом фараона і палаючим кущем минуло сорок років.

Сорок років, про які ми майже нічого не читаємо.

Уявіть собі цю картину.

Мойсей виріс у найвеличнішому палаці світу.

Отримав найкращу освіту.

Знав єгипетську культуру.

Був людиною, яка, з людського погляду, мала всі можливості стати великим керівником.

Але одного дня він побачив, як єгиптянин б'є єврея.

Його серце не витримало.

Він втрутився.

І в пориві гніву вбив єгиптянина.

Мойсей, напевно, думав, що саме зараз почнеться визволення його народу.

Але сталося зовсім інакше.

Йому довелося тікати.

За один день він втратив усе.

Свій дім.

Своє становище.

Своє майбутнє.

Свої мрії.

І опинився далеко від Єгипту.

У пустелі.

Не на кілька тижнів.

Не на кілька місяців.

На сорок років.

Для більшості людей сорок років — це майже половина життя.

Можна лише уявити, які думки приходили до нього.

«Невже на цьому все?»

«Невже Бог більше не має для мене жодного плану?»

«Чому Він дозволив цьому статися?»

Саме тут ми часто перестаємо помічати одну дуже важливу деталь.

Ми читаємо кілька розділів книги Вихід за декілька хвилин і легко переходимо від втечі Мойсея до палаючого куща. Але між цими подіями минуло сорок років.

Сорок років мовчання.

Сорок років звичайного життя.

Сорок років без великих чудес.

Уявіть собі ці дні.

Щоранку Мойсей прокидається.

Виводить овець на пасовище.

Шукає для них воду.

Ходить одними й тими самими стежками.

Увечері повертається додому.

І наступного дня все повторюється знову.

День за днем.

Рік за роком.

З людського погляду здається, що його життя зупинилося.

Людина, яка могла керувати народом, тепер пасе овець.

Людина, яка виросла в царському палаці, живе серед пустелі.

Людина, яка колись мала великі мрії, тепер, можливо, вже майже перестала про них думати.

І знаєте, що найбільше вражає?

За всі ці роки Біблія не згадує жодної розмови Бога з Мойсеєм.

Жодного пророцтва.

Жодного видіння.

Жодного чуда.

Ніби небо мовчало.

Якби ми жили поруч із Мойсеєм у той час, напевно, сказали б:

«Його життя не склалося.»

«Він утратив своє покликання.»

«Він зробив одну помилку, і тепер усе закінчено.»

Але ми знаємо те, чого ще не знав сам Мойсей.

Бог не залишив його.

Він готував його.

І саме в цьому приховується одна з найважливіших істин духовного життя.

Дуже часто ми думаємо, що Бог працює лише тоді, коли бачимо результат.

Коли приходить відповідь на молитву.

Коли відкриваються нові двері.

Коли стається диво.

Коли життя починає змінюватися.

Але Бог нерідко найбільше працює саме тоді, коли зовні не змінюється майже нічого.

Пустеля не була покаранням для Мойсея.

Вона стала школою.

Саме там він навчився терпінню.

Смиренню.

Довірі.

Саме там Бог формував у ньому характер, який був потрібний для майбутнього служіння.

Адже вивести народ із Єгипту міг не просто освічений чоловік.

Для цього була потрібна людина, яка навчилася повністю залежати від Бога.

Іноді ми теж хочемо, щоб Господь одразу привів нас до того служіння чи покликання, про яке ми мріємо.

Ми хочемо бачити швидкі відповіді.

Швидкі зміни.

Швидкі результати.

А Бог часто спочатку працює не над нашим покликанням.

Він працює над нашим серцем.

Бо Бог більше зацікавлений у тому, ким ми стаємо, ніж у тому, що ми робимо.