26.4

   — Це особливе вино, — пояснив він. — Ти приймаєш мій рід, і тобі сьогодні буде складно. І ще — перевдягни браслет на праву руку.

   — Розкажи хоч у двох словах, що це за ритуал, — запитала я, виконуючи його прохання.

   — Нам одночасно спеціальним кинджалом Сігне поріже руки, щоб наситити браслет нашою кров’ю. А вино блокуватиме загоювання.

   — А ти чого не п’єш?

   — Бо я знаю, навіщо це мені, — відповів він. — А твоя магія тебе дуже захищає. Тим паче життя навряд чи захоче приймати смерть. Сама розумієш. Сігне цього дуже хотіла, а тепер переживає, як ти до цього поставишся.

Він обережно поцілував мене і посміхнувся.

   — Я учора прослідкував за твоєю магією після кохання й помітив, як вона чекає наказу.

   — Ти на щось натякаєш?

   — Тільки на те, що я щасливий, — взяв мене за руку і потягнув за собою. Я підкорилася.

   Спустилися на перший поверх і чогось чекали. З’явився помаранчевий туман, і з нього вийшов лорд Тенлід.

   — Добрий ранок, нареченим. Сігне дуже нервує.

   — Добрий ранок… Можливо, пізніше проведемо ритуал, — відповіла я.

   — Ні в якому разі! — уперше за весь час знайомства я побачила спалах у його очах.

   Напевно, він дуже хоче, щоб його дружина скоріше прийняла його рід.

   Він затягнув нас у свій туман і переніс у маєток, де ми були, коли нас запрошували на бал. Вийшли у двір і попрямували до невеликої будівлі. Виявилося, це щось на кшталт каплиці, вся заплетена рослинами.

   Тенлід зупинився й показав рукою:

   — Бачиш, що коїться.

   — Розберемося. Скоро повернемо твою дружину, і сьогодні ж вона нарешті увійде в твій рід.

   — Я на це дуже сподіваюся, — потиснув руку другові, посміхнувся мені і залишився чекати зовні.

   Лейф узяв мене за руку, переплів пальці й потягнув усередину. Коли ми зайшли, я здивувалася: зовні каплиця здавалася значно меншою, а всередині відкривалася простора зала. Посередині, навпроти ритуального каменю, стояла леді — теж у білому. Вона щось шепотіла, ніби перебуваючи у трансі.

   Вона завершила свою молитву — якщо це взагалі можна було так назвати — і розвернулася до нас. Її очі ніби нас не бачили. З кожним її кроком мені ставало все страшніше. Від неї тягнуло чимось хижим, неприродним.

   Леді підійшла, торкнулася наших голів долонями й знову почала шепотіти. Потім її руки ковзнули до наших ший. У ту ж мить я відчула, як наші браслети немов магнітом притягнуло один до одного. Від них пішов такий холод, що пробирав до кісток. Мене почало трусити, але я намагалася терпіти.

Я заплющила очі й змусила себе заспокоїтися зсередини. Бо відчувала — ще мить, і мій щит вибудується сам.

   Лейф стиснув мою руку ще сильніше. Коли я відчула різке печіння трохи вище браслета, ледь не скрикнула. Розплющила очі — і забула про те, що моє тіло вже майже оніміло.

   Замість крові з порізів у браслети стікала наша магія. З мене — золота з перламутровими переливами, з Лейфа — чорно-синя, глибока, мов ніч. Це було неймовірно красиво. Та милувалася я недовго.

   Від браслета почала тягнутися чужа магія.

Лейф стояв із заплющеними очима — здавалося, він отримує зцілення й насолоду. А я… я помирала. Повне емоційне спустошення накрило з головою. Я вже знала ці відчуття, і, мабуть, тільки тому не кричала від жаху, а змушувала себе дихати.

   Леді продовжувала своє монотонне шепотіння. Здавалося, її тут узагалі більше немає. Вона поклала руки на наші браслети, а потім розвернулася й вийшла з каплиці, залишивши нас удвох.

   Коли все завершилося й рани почали затягуватися, я ледве трималася на ногах. Мені було холодно, нудотно, голова розколювалася. Браслети більше не тягнулися один до одного, але коханий усе ще залишався у трансі.

   Я спробувала вивільнити руку й обійняти себе. Лише тоді він розплющив очі.

   Поглянув на мене перелякано й одразу обійняв.

   — Вибач, будь ласка… Твоя магія — це щось неймовірне. Я відчув себе настільки вільним і живим, що не міг повернутися в реальність.

   — Твоя магія теж неймовірна, — ледве вимовила я, тремтячи в його руках. — Але я не відчуваю тіла.

   Підхопив мене на руки й поніс до виходу.

   — Зачекай. Зараз вийдемо звідси — і я одразу перенесу тебе в гарячий душ. У каплиці неможливо створити перехід.

   Встигла ще побачити перелякану леді, що вчепилася у свого чоловіка, — і після цього я опинилася у власній свідомості.

   Там було темно. І якось надто прохолодно.

Моїх помічників не було. Я була зовсім одна. І раптом здалося, що я нікому не потрібна.

   Сум накрив миттєво, сльози самі покотилися з очей, а десь у грудях почав розростатися біль. А якщо… якщо все моє життя просто наснилося? Якщо я й досі сиджу у своїй кімнаті й ридаю, а нічого з цього не було — ні друзів, ні кохання, лише порожнеча?

   Знову спустошення. Знову холод. Можливо, я тоді справді померла — там, на пустирі.

   Лягла на ліжко, обійняла себе й заплющила очі. Полежала так трохи… але швидко набридло себе жаліти. Розплющила очі, сіла й опустила ноги на підлогу.

   Що там Ал колись казав? Найкращий спосіб пережити спустошення — це секс. Ну, в моєму випадку — кохання. А де моє кохання? Чому я не можу звідси вибратися? Якби це була моя кімната, тут були б двері. Але їх не було. Бо це — моя свідомість. А значить, я тут хазяйка.

   Підняла руки догори й клацнула пальцями.

Темрява миттєво почала розвіюватися, і до мене з усіх боків побігли мої помічники. Я торкнулася їх — і мене накрила хвиля неймовірної радості.

   Кліпнула очима. Я лежала у ліжку, закутана в теплу ковдру. Десь в іншій кімнаті чулися знервовані голоси. Я торкнулася їхніх свідомостей — страх був майже нестерпний.

   За мить Лейф уже був поруч. Обіймав, цілував, ніби боявся відпустити. Двері різко відчинилися, і леді вбігла до кімнати.