26.1

   Тільки як опинилася перед дверима будинку поруч із моїм, лише тоді почала по-справжньому нервувати: а якщо мене не приймуть? Стало якось лячно. Коханий відчув мій настрій, але, схоже, єдине, що його бентежило, — чи є мені діло хоч до чиєїсь думки. Він постукав у двері, а я вчепилася в нього, ніби він — моя остання надія.

   Коли двері відчинилися й я побачила сестру, то чекала звинувачень: що зникла надовго, що думаю лише про себе — бодай у жартівливій формі. Натомість отримала обійми й щиру, неймовірну радість від того, що я повернулася.

   — Милий, подивись, хто в нас у гостях, — крикнула Нек, не відпускаючи мене.

   До нас вийшов Ал. Побачивши мене, він ледве не заплакав.

   — Невже ти повернулася? — обійняв так міцно й поцілував у щоку. — Вибач за все… тільки, будь ласка, більше не зникай. Хочеш — буду благати. Мій світ без тебе не живий.

   — Добрий день. Мені треба на дуель, тому залишаю своє кохання на вас.

   — Збережемо, нікуди не дінеться від нас, — промовила сестра, відсторонюючи свого нареченого, щоб знову мене обійняти.

   Поки ми обіймалися, Лейф зник, а за мить з’явився разом із Хел. Він відібрав мене у рідних, поцілував із ніжністю й знову передав сестрі. Я трохи розгубилася від усіх цих «перекидань» з рук у руки. Нек із Хел затягли мене до будинку, і обійми продовжилися вже там.

   Підійшла до Ала — він дивився на мене з недовірою, ніби все ще не міг повірити, що я справді повернулася.

   — Ти й справді сумував, попри те, що я тебе мало не вбила?

   — Якщо подумати двічі — то таки мало не вбила, — усміхнувся і знову обійняв. — А якщо серйозно, я сам у всьому винен. І лише завдяки тобі в мене з’явилися друзі й кохання.

   — Я боялася, що ви зненавидите мене за те, що я зробила. Тому й було так важко повернутися. До речі, Лін з Іваром прийдуть? Я хочу й їх побачити.

   — Ні, їх не буде. Після завершення війни Івар із Лін закінчили навчання екстерном і поїхали до його батьків. Побачимось із ними вже тільки на весіллі.

   — Сумно… але нічого, ще встигнемо наговоритися.

   — Досить уже обіймати мою сестру, інакше почну ревнувати.

   — Нема тут до кого ревнувати, — усміхнувся Ал. — Подивись на її браслет.

   Хел із сестрою уважно подивилися на мій браслет. Нек лише знизала плечима.

   — Я не дуже розбираюся саме в родових прикрасах.

   — Я тобі поясню, — помічниця трохи зашарілася.

   — Вона вже є дружиною лорда Грума. Залишився лише останній крок — увійти в рід.

   — І ти будеш леді Грум? — шоковано перепитала сестра.

   — Чесно? Я до цього зовсім не прагнула.

   — Я так і знав, що ти прибула в академію спіймати собі краще життя, — промовив темний, продовжуючи мене обіймати.

   За що й миттєво отримав удар під ребра. Він зігнувся, удаючи страшний біль, а я обійшла його й підійшла до сестри.

   — Правильно, так йому і треба, — хмикнула вона. — А то зовсім за язиком не слідкує.

   Раптом почули стукіт у двері. Я завмерла, одразу відчувши — це Лейф.

   — Невже так швидко? — підійшла й відчинила. — Ти вже все? Прийшов мене забирати?

   — Із радістю, — усміхнувся він, — але цей хитрий лис намагався обійти закон про помсту.

   — І що тепер? Йому все зійде з рук?

   Лейф поцілував мене в скроню й обійняв.

   — Ти диви, яка ти мстива. Ні. Я тут, щоб забрати іншого некроманта, якого ця образа теж стосується.

   Ал щойно був веселим і грайливим, але щойно почув слова Лейфа — миттєво посерйознішав.

   — Продемонструй мені образу.

   Без вагань торкнулася його скроні. Ал стиснув кулаки так, що навіть кісточки побіліли. Підійшов до Нек і ніжно поцілував її.

   — Не хвилюйся, моя хороша. Я швидко.

   — Тільки, будь ласка, не вбивай, — попросила я.

   Він повільно обернувся до мене.

   — З чого б це? Якщо ти можеш йому пробачити й просила про це свого нареченого — я розумію. Але тут уже моя особиста образа. Я маю право на знищення.

   — Він істинне кохання, — прошепотіла я, розуміючи, що Алар і справді має право на смерть і не зобов’язаний виконувати моє прохання.

   Уже збирався йти, та почувши мої слова, різко зупинився. Розвернувся, незадоволено схрестивши руки на грудях.

   — Чиє цього разу? — роздратований некромант — це по-справжньому лячно.

   — Її, — відповіла я й вказала на Хел.

   Вона зблідла, мов стіна, і мовчки притиснула руку до рота, аби не схлипнути.

   — Ой, дівчата, не вмієте ви собі кохання обирати, — підійшов до моєї помічниці й поклав руку їй на голову. — Не хвилюйся, не вб’ю. Але боляче буде. Зате з’явиться привід залікувати рани й примиритися.

   Він усміхнувся, глянув на мене й рушив за своїм наставником.

   — А це ти щойно про нас усіх казав? — ображено запитала я й теж схрестила руки на грудях.

   — Не чіпляйся до слів. Усе, я пішов. Будьте розумницями, — кинув він і зник за дверима. Я відчула, як обидва миттєво зникли з простору.

   — Ну, що будемо робити? — озвалася сестра. — У нас, виявляється, незапланована дівоча вечірка.

   Вона попрямувала на кухню, ми — за нею.

   — Треба заспокоїти Хел. Є чим? — я взяла помічницю під руку, намагаючись влити в неї трохи життя, щоб розслабилась.

   — Зараз знайдемо, — відповіла сестричка, риючись у скляній шафі. — Це підійде?

   — Нічого собі… Звідки таке вино? Хоча про що я питаю — скоріш за все, Івар постачанням займався.

   — Є таке. Зараз швиденько зробимо закуски — і нам точно буде про що поговорити.

   Втрьох швидко взялися до приготувань. Якраз до обіду впоралися й накрили неймовірний стіл: закуски, смаколики, вино… І знову стукіт у двері.

   — Якщо це наші чоловіки — вижену геть, — заявила сестра з неймовірно щасливим виглядом і пішла відчиняти. — Добрий день. Руна, це, скоріше, до тебе.