24.1

   Ранок якийсь… незрозумілий. Майбутнє й досі надходить хаотично, уривками. Я відчуваю злість — гостру, пекучу, — але водночас глибоку образу. І ще це нестерпне бажання піти в душ, ніби на мені липкий, чужий бруд. Відчуття мерзенне до нудоти. Найгірше — я не можу згадати, з чим або з ким це пов’язано.

   Хел зайшла до кімнати й одразу помітила мою знервованість. Присіла поруч і уважно вдивляється.

   — Щось сталося? Я вже бачила тебе в такому стані… і мені це не сподобалось.

   — Сама не знаю, що зі мною. Відчуття, ніби після поганого сну, який не пам’ятаєш. І від цього тільки гірше.

   — Я тебе зрозуміла. Давай приведемо тебе до ладу, а після сніданку вже подумаємо, що з цим робити.

   — Я не проти. Тим паче дуже хочеться відмитися від усього цього.

   Зважаючи на мій настрій, я обрала сукню сірих тонів — закриту, під саму шию. Коли ми спустилися до їдальні, Моїр, який і без того виглядав напруженим, помітно знітився ще більше. Я відчула — щось сталося, — і подивилася на нього роздратовано.

   — Добрий ранок, красуні. Щось трапилось? — він явно намагався приховати емоції.

   Я схрестила руки на грудях і мовчки дивилася на нього. Він мовчав у відповідь. Хел перелякано завмерла між нами.

   — Заспокойся, з твоїми темними все гаразд.

   — А з чиїми — не гаразд?

   — З моїм, — прошепотів він і повільно перевів погляд на Хел.

   Вона зблідла, ніби от-от знепритомніє.

   — Заспокойся, живий. Просто трохи потріпало… по дурості. А намистини скінчилися.

   Я підбігла до Хел, налила їй води. Її руки тремтіли, вона ледве стримувалася, щоб не заплакати.

   — Він у себе? — тихо запитала вона.

   — Так. Зараз у своєму будинку.

   — Я можу про нього подбати? — вона подивилася на мене так, ніби просила дозволу.

   — Так, звичайно. Я впораюсь без твоєї допомоги.

   — Дякую… — вона підскочила, вже збираючись бігти.

   — Стояти! — різко сказала я. — Сіла. Поїла. А я зараз повернуся.

   Швидко вирахувала координати своєї кімнати й за мить уже була там. Відкрила шухляду — всередині лежали намистини життя. Взяла жменю, пересипала в мішечок і майже бігом повернулася до їдальні.

   Хел уже була готова мчати до свого темного. Кухар зібрав для неї їжу «для одужання». Я глянула на її місце — перекусити вона встигла. Простягла їй мішечок.

   — Все, тепер можеш бігти. І не хвилюйся за мене. Подбай про свого темного.

   Посміхнулась їй і розвернулась до розумника. Дівчина вже вибігла — нас вона більше не чула й нікого не бачила.

   — Що трапилось?

   — Сідай, поснідаємо.

   І справді — відчуваю голод. Сіла на своє місце й швидко почала їсти.

   — Учора відправили перевірити одне приміщення на наявність полонених. Трьох темних і двох вогневиків — для підстраховки. Але наш дурник поліз уперед сам, упевнений, що там усе чисто. А один занадто хитрий розумник встиг активувати пастку. З одного боку — завдяки йому ніхто більше не постраждав. А з іншого — сам майже перегорів. У нього влили життя, але він його не сприймає. Вся надія на тебе.

   — Моє сприйме. А якщо ні — створю ритуал підкорення темної магії й пропущу все через себе.

   — Дякую тобі. Я знаю, що у вас не найкращі стосунки, але сподівався, що ти допоможеш.

   — Я не заради тебе стараюсь, і не сподівайся, — відповіла сухо.

   Він лише посміхнувся.

   — Я за Хеллену переживаю.

   Завмерла й прислухалась до почуттів помічниці.

   А вона… ключ уже зламала й цілує темного. Скориставшись його розгубленістю, притиснула до нього мої намистини. Мабуть, ще й носом крутив, відмовлявся приймати.

   О, сили повертаються — швидко й надто активно. Він уже перехопив ініціативу, обійняв дівчину, опинився зверху й зупинятися явно не збирався.

   Я виринула з чужих відчуттів і подивилась на Карта. Він — на мене, хитро примружившись.

   — Що там такого цікавого, що в тебе аж очі засвітилися?

   — Здається, у них усе буде добре. Якщо тільки він не наробить дурниць і не почне все псувати.

   — Дуже на це сподіваюсь. Він іноді буває неймовірно впертий.

   — Чим сьогодні займешся?

   — Продовжуватиму розгрібати спогади, які ти мені залишила. У тебе неймовірні помічники. Вони виділили все, що пов’язане з полоненими й серйозними пастками, а решту відклали на другий план.

   — Я їм передам твій захват. Хочеш — допоможу. Не хочу тут залишатися.

   — Я не проти. Допомога не завадить. Але ти ж розумієш — Лейфа там не буде. Він зараз на завданні.

   — До чого тут він? Я ж справою хочу зайнятися. Він буде трохи пізніше — от тоді я і відпочину.

   — Ну добре. Тоді вирушаємо зараз. Скоріш за все, до самого вечора.

   Роботи і справді було багато. Розумник не дозволив мені передивлятися спогади — моя задача полягала в іншому: переформатовувати ті, що він уже переглянув, і через спільний зв’язок відправляти командирам як завдання.

   Пояснив, як саме працює ця система, і я майже одразу втягнулась у процес.

   Один раз навіть ненароком підключилась до Лейфа. Він здивувався настільки, що миттєво зв’язався з Картом — перевірити, чи з ним усе гаразд, чи він уже остаточно втратив розум і я тепер йому всюди ввижаюсь.

   Карт пояснив, що сьогодні я працюю з ним у парі.

   Обід нам принесли прямо в приміщення. Так само й вечерю.

   До пізньої ночі пропрацювали — але майже все розібрали. Моїр був щиро задоволений такою допомогою. Та настав момент доставити мене в кімнату, інакше мій наречений буде дуже не задоволений.

   Переніс мене до кабінету. Стоїмо мовчки, прислухаємось: я — до своєї помічниці, він — до свого некроманта.

   — Я так розумію, вони весь день разом провели… і зараз теж удвох.

   — Я теж так відчуваю. Завтра на сніданку хочу на них подивитись.

   — Не завтра, а вже сьогодні. Нам не так багато часу залишилось на відпочинок.