23.1

   Якеcь неприємне відчуття — затишшя перед бурею.

   Моїр так і не повертався. Лише через павучка я відчувала, що з ним усе гаразд. А з Лейфом — іноді, через браслет, вловлювала його почуття до мене й відповідала лише тоді, коли він сам виходив на зв’язок. Дуже боялася невчасно торкнутися до нього.

   Хел продовжувала ганяти мене по предметах — вона теж розуміла, що так просто до екзаменів мене не допустять. Леді Грум була мною вкрай незадоволена: я втекла й навіть не спробувала з нею поговорити.

   Усе почалося пізно вночі. І це було боляче.

Те, що вони готові вбивати, я й так розуміла, але щоб настільки завзято — не очікувала. Відчуття загнаного звіра, який уже не думає про власне виживання. Вони намагаються забрати з собою якомога більше ворогів.

   Через помічника в розумнику я відчуваю, скільки інформації він уже отримав, але навіть не намагаюся торкнутися й дізнатися, що там. Знаючи цих сволот, розумію, скільки бруду там накопичилося.

   Тихенько пішла до тренувальної зали, щоб не перелякати й не розбудити Хел.

   Сіла посеред кімнати, прикрила очі — і вже сиджу у своїй кімнаті з дитинства.

   Захисники чекають наказів, а я не впевнена, що здатна хоч чимось допомогти.

   Потягнулася до свого двійника — а її вже не існує. Вона залишила по собі сотні тисяч малечі, яка чіпляється до будь-кого поруч, проникає в його свідомість і підсвідомість та заражає бажанням смерті. Я розумію, що вся ця малеча загине… але що я можу зробити? Інакше загинуть некроманти з вогневиками.

Потягнулася до Моїра — він відчув мене миттєво.

   — «Ти що тут робиш? Ану лягай спати.»

   — «За вас переживаю.»

   — «Нареченому поскаржусь, що ти неслухняна.»

   — «Краще розкажи, як у вас там?»

   — «Є поранені, але без втрат. Усе добре, заспокойся.»

   Відчула, як зв’язок зник. Знову сиджу перелякана у своїй кімнаті, сльози підступають до очей. Я можу підсилити малечу — але тоді інформації буде менше. Хоча, судячи з помічника в розумнику, там уже даних на роки вперед.

   Обережно торкнулася браслета — він холодний і не відповідає. В очах потемніло, в голові не залишилося жодної адекватної думки.

   Зайшла в ліс, сіла просто в сніг, розкинула золоті нитки в усі боки. Дочекалася, поки вони натягнуться й вчепляться в долоні. Підняла руки догори й з силою вдарила об землю. Нитки повідривалися разом із частками плоті, але, підкріплені моєю кров’ю, миттєво посилили всіх заражених помічників.

   Смерть — миттєва й страшенно болісна. Я хочу, щоб вони помирали якнайшвидше. Впала в сніг і лежала, чекаючи, поки охоронці мене знайдуть.

   Поки так лежала, призвала примару Грума й простягнула до нього скривавлену руку.

   — Дозволяю підкріпитися. І допоможи дотягнутися до Лейфа.

   Він підлетів до руки й радісно почав їсти, але за якийсь час помічники його відігнали. Незадоволено покружляв — і влетів у мене.

   Відчуття смерті не забудеш ніколи. Як і минулого разу: прохолода, тиша й неможливість дихати. Здається, я вже не повернуся — банально не знайду дороги назад. Хоча кинула павучкам тоненьку нитку. Відчула — піймали. Головне тепер повернутися у власну свідомість, там мені допоможуть.

   Темрява. Темрява. Темрява.

   І десь далеко — ледве видиме світло. Я потягнулася до нього й відчула тепло — лагідне, ніжне. Нарешті дісталася. І зрозуміла: все гаразд.

   Виявляється, відступники намагалися блокувати зв’язок інших магів, але з якоїсь причини почали вмирати найгіршою смертю, яку тільки можна уявити. Вони гниють зсередини й швидко розкладаються. Крізь темряву погано видно, але я розрізнила багато неприємних, згнилих тіл.

   Час повертатися. Я вже не тільки не дихаю — серце теж не б’ється якийсь час. Ой, по голові ж мені дадуть, коли дізнаються…

   У темряві знайшла нитку — вона ледь світиться. Потягнула за неї й відчула, що мене тримають. Навіть тягнуть. Цікаво, як це вони?

Чим ближче до світла — тим сильніше відчуваю тепло. Серце знову почало битися, дихати стало легше.

   Відкрила очі у зимовому лісі. З мене виринула примара й чомусь швидко зникла між деревами.

   І лише тепер відчула — я лежу в калюжі власної крові.

   — Я тебе зараз уб’ю, а потім поверну до життя. — перші слова коханого.

   Заплющила очі, боюся на нього дивитися.

   — Усе добре? Усі живі? — тихенько запитала я.

   Обережно поклав мою голову собі на коліна.

   — Це єдине, що тебе зараз турбує? — запитав роздратовано, але при цьому лагідно гладить по голові, прибираючи волосся з обличчя.

   — Ні. Як ти тут опинився? — придивилась уважніше. Все ж таки… я у своїй свідомості.

   — А ти коли зі мною поспілкувалася й зв’язок зник, я зрозумів, що ти можеш утнути якусь дурість. Знайшов твого темного і забрав із собою. — голос Моїра, вже спокійніший, діє на мене заспокійливо.

   — А я все думаю, як Лейф міг тут опинитися без допомоги розумника. І чому одразу дурість? Я ж допомогла?

   — Так, моя хороша, допомогла, — легкий поцілунок у скроню. — Тільки не роби так більше, будь ласка. Моє серце цього не витримає.

   Я притулилася до нього й більше нічого не хочу. Просто лежати. Просто дихати поруч.

   — Давай витягнемо тебе з твоєї свідомості, і нам час, — занадто серйозно промовив розумник.

   — А я не хочу… — обережно подивилася на свої руки. Вони майже повністю зцілені.

   — Ти навіть не уявляєш, як ти перелякала Міалу. Вона вирішила, що це епідемія морака, і всіх, хто там перебував, зараз перевіряють на зараження.

   — Вибачте, будь ласка… Я переробила ритуал на помсту, тільки не встигла вигадати покарання. Коли ви для мене зникли — я дуже злякалася. І браслет був холодний.

   — А браслет для тебе теплий? — якось дивно запитав Карт.

   — Так, завжди. Я думала, так і має бути…

   Відкрила очі й здивовано дивлюся на них. А вони — мовчки переглядаються між собою.