22.2

   — По-перше, підміну все одно треба завершити. А по-друге, не знайдеш ти в мені зриву. Вони цього не варті. І їй потрібно дещо побачити.

   Розумниця криво всміхнулася.

   — А я щось не зрозуміла. Ти ж некроманта хочеш, а милуєшся розумником?

   Я повільно повернулася до неї.

   — Ой, моя радість. Ти зараз намагаєшся вивести не мене, а декого іншого. Але на твою біду, у нас усіх вистачає розуму не вестися на це.

   Пішли. Я дещо тобі покажу.

   Відкрила двері — а за ними вже примари, напружені, готові накинутися будь-якої миті.

   — Вибачте, мої хороші. Сьогодні без обіду.

Вони засмутилися, але напасти не ризикнули.

   — Я туди не піду! — закричала перелякана розумниця.

   — Чого б це? — спокійно відповіла я. — Усі твої сюди постійно лізли.

   — Але саме звідси вони не поверталися!

   — Повір мені, ти будеш першою.

   Я схопила золоті нитки, що вже проросли в ній по всьому тілу, й потягла за собою.

   — Кожен розумник втрачає свій розум по-своєму. Ви — ті, хто знищив своє кохання, вивільняєте біль через жорстокість до інших, прикриваючись розвитком здібностей. А я розум втратила інакше.

   Завмерла й подивилася на Карта. Він стояв непевно, не наважуючись зайти до лісу.

   — Чого ти? — усміхнулася я. — Пішли з нами. Тобі сподобається моя збочена фантазія. Точніше — те, до чого прийшли мої помічники.

   Я знову повернулася до лісу й потягла дівчину далі. Вона з останніх сил намагалася за щось вчепитися, але павучки безперервно кусали її за руки. Кров стікала по пальцях, залишаючи темні сліди на корі дерев і снігу.

   — Вони теж хочуть похизуватися своїм творінням.

   Знаєш, я часто думала: якби не створила всіх цих помічників, то, скоріше за все, вивільняла б силу інакше. А так — я просто розвіяла себе на них.

   Нарешті ми вийшли з-за дерев. Моїр підійшов ближче. Ми стояли поруч, шоковані побаченим.

Перед нами височіла величезна будівля. На фасаді золотими літерами було викарбувано:

«МУЗЕЙ ДУРНІВ»

   — Цікаво, чому саме така назва? — тихо запитав Карт.

   Я присіла, простягла руку до павучка, підвелася з усмішкою й глянула на нього.

   — Бо вони виявилися надто дурними, щоб правильно використати свій потенціал.

   — Глибока думка, — усміхнувся Карт і пішов першим.

   — Піднімайся вже, — смикнула я за нитки дівчину. — Чи мені ще й по сходах тебе тягти?

   Розумник уже відчинив двері й завмер на порозі, чекаючи на нас. Дівчина, тремтячи, підвелася. Ми швидко піднялися сходами.

Мені було неймовірно цікаво, що ж накоїли ці хитруни всередині.

   — Знаєш, може, не варто наділяти їх свідомістю?

   — Так кожен із них — це і є я.

   Я підняла погляд, і перед нами відкрилася велика, простора зала. В ній стояли статуї чоловіків і жінок — застиглі, ідеальні, мов витвори мистецтва.

   — Це хто такі?

   Ми зайшли глибше й зупинилися біля першої жіночої статуї. Мрійлива дівчина, що милується квіткою. Біля її ніг напис:

   «Кая Рін. Маг розуму. Прикидалася магом води.»

   — Ні!!! — вирвалося в полонянки.

   Вона впала на коліна й заридала.

   — Не кричи так, — спокійно сказала я. — Це ж музей.

   — Слухай, хороша моя, — розумник глянув на мене з відвертим захопленням, — ти й справді збоченка. Це ж треба було таке вигадати.

   Він пішов далі, роздивляючись експонати.

   — Чого ридаєш? — я зиркнула на дівчину. — Можеш навіть поспілкуватися з нею.

   Я торкнулася статуї. Поруч, на підлозі, з’явилася Кая — майже прозора, немов тінь.

   — Ти знову мене повернула… — прошепотіла вона. — Прошу, відпусти мене, я вже все розповіла…

   Вона помітила подругу, підвелася й підійшла до неї.

   — Ти теж у її свідомості? Як вона тебе спіймала? — її голос затремтів. — Ну хоч будемо разом… назавжди.

    — Не факт, що ти цього захочеш, — сказала я, присідаючи біля статуї й схрестивши руки.

   — Я її кохаю. Чому б мені бути проти? — Кая щиро не зрозуміла мого тону.

   Полонянка дивилася на нас так, ніби ми давні знайомі, що ведуть буденну розмову.

   — Ти ж мене зневажаєш за те, що я зв’язалась із некромантом. Особливо за те, що лягла під нього.

   — Некроманти — це їжа, — байдуже відповіла Кая. — А з їжею сексом не займаються.

   Моїр підійшов ближче. Слухав, не втручаючись.

   — А якщо це було кохання, а не секс? — спитала я.

   — Яке кохання з їжею? — Кая подивилася на мене, як на дурепу.

   Я не витримала й розсміялася — голосно, нервово, майже істерично.

   Кая розгублено повернулася до Моїра.

   — Що я такого сказала?

   Моїр із хитрим виразом обличчя присів поруч зі мною.

   — Можна я їй поясню?

   Я кивнула. Він явно отримував задоволення від моменту.

   — А твоя коханка, — промовив він спокійно, — спочатку займалася сексом з некромантами. А вже потім — їла їх.

   Здається, Кая побіліла — навіть попри те, що вже не була живою. Вона не зводила погляду з розумниці, очі тривожно поблискували.

   — Не слухай їх, будь ласка, — благала вона. — Я такого не робила. Вони все вигадують. Я кохаю тільки тебе.

   Я підійшла ближче до Каї.

   — А хочеш її вдарити?

   Кая здригнулась, а потім вибухнула:

   — Як ти могла, паскудо?! Це найпринизливіше, що ти могла зробити! Терпіти тебе не можу. Зникни з моїх очей!

   — «Слухай, красуне моя, а чого ти домагаєшся? — подумки звернувся Карт. — Навіщо нам спостерігати за цією драмою?»

   — «Мені потрібно, щоб вона остаточно втратила впевненість у собі. Інакше підміна не завершиться.»

   — «Чому Кая не помічає, що перед нею вже не її знайома, а ти?»

   — «Бо ритуал ще не завершений. Ти ніколи так не працював?»

   — «Навіть у голову не приходило.»