22.1

   Прикрила очі, намагаючись заспокоїтися, і сховала всі емоції та почуття. Через намистину відчула: мене дуже сильно кохають і мені довіряють. Відкрила очі.

   — Починаємо. Часу обмаль, треба працювати швидко. Емоційно нестабільних прошу вийти й не спостерігати. Виводь її зі стазису.

   Поки Моїр почав над нею працювати, я зайшла за спину дівчині й прикрилася магічною вуаллю, щоб вона мене не відчула. Спостерігаю за нею через дзеркало. Вона кліпнула очима, намагаючись прийти до тями й зрозуміти, де знаходиться.

   — Добрий ранок, красуне. А я вже почав нервувати, що ти померла. Як ти себе почуваєш? Будеш співпрацювати?

   — Ти, нікчемо. У тебе не вистачило б сил мене спіймати. Після завершення війни ти нас боїшся. Точніше — нашої помсти, — голосно розсміялася, явно задоволена собою.

   Карт підняв очі й подивився на мене.

   — «Я зараз маю повестися на її провокації чи не реагувати? Що для тебе вигідніше?»

   — «Вона вважає тебе магічно слабким. Будь таким».

   Він повернувся до дзеркала, усміхнувся — і з усієї сили дав ляпаса. У дівчини, здається, потемніло в очах. Вона сплюнула кров і подивилася на нього з чистою ненавистю.

   — Як це низько — піднімати руку на жінку. Ти не чоловік. Ти виродок.

   Він знову кинув погляд на мене. А я вже натягувала нитки, які вживила в її тіло, витягуючи з неї спогади. Кивнула — тепер можна говорити.

   — Ти не жінка. Ти бруд, який треба прибрати, щоб не заважав. Скількох некромантів ти вбила?

   Вона знову розсміялася вголос. Її очі засвітилися моїм сяйвом, риси стали трохи схожими на мої. Розумник навіть сіпнувся.

   — Достатньо, щоб ваша нестабільна розумниця прийшла мститися.

   — І що далі? — запитав роздратовано. — Віддасте її відступникам, а ті з’їдять, щоб підвищити свої можливості?

   — Примітивно, — знову усмішка. — Вони дадуть їй усе, чого вона захоче. Тому й зможуть домовитися.

   — Я й сам скажу, чого вона хоче.

   Дівчина здивувалася й подивилася з зацікавленням.

   — Лорда Грума. Але вона його не отримає. Вона тепер моя.

   Розумниця в моєму образі навіть зашарілася, а я роздратовано глянула на Моїра. Він ледь помітно підморгнув і посміхнувся.

   — «Бити я її тепер не зможу. Вона твоя копія».

   — «Не треба тут вмикати джентльмена. Зізнайся, ти не раз хотів зі мною пограти в такі ігри».

   Його очі засвітилися, погляд став багатообіцяючим.

   — «З тобою я хотів грати в зовсім інші ігри».

   — «Я це запам’ятаю».

   Я обійшла дівчину, підійшла до дверей, скинула вуаль і з силою грюкнула ними. Вона навіть сіпнулася на місці.

   — Ну привіт. То я вам таки потрібна?

   Розумниця остаточно розгубилася, не розуміючи, що відбувається. Я підійшла ближче, приклала пальці до її скроні — і в наступну мить ми вже були в моїй свідомості.

   Вона лежала на підлозі, розминаючи зап’ястки після кайданів. Карт стояв поруч і здивовано дивився на мене, з немим питанням в очах.

   — «Минулого разу ти нікого сюди не хотіла пускати. Що змінилося?»

   — «А тобі подобається бути єдиним, кому довірили свідомість і всі секрети?»

   — «Так. Почуваюся особливим. І ти сьогодні якась грайлива… Мені це подобається».

   Я повернулася до дівчини.

   — Ну що ж, красуне. Бачу, тобі подобається гратися з некромантами. Тебе це збуджує?

   — Усі методи хороші для досягнення спільної мети, — вона вже підвелася й готувалася до нападу.

   — А як же ваші устої? — я зупинилася, спостерігаючи, як вона напружилася. — Лягти під некроманта — це ж приниження. Що б на це сказала Кая?

   Вона завмерла.

   — Ні! Ти не могла! Це не ти! — зірвалася з місця, складаючи руки для закляття.

   Я лише всміхнулася. Легкий змах — і вона вже сіпається, мов лялька на нитках.

   — Ти, мабуть, не зрозуміла, хто я і де ти. Це моя свідомість. Не межа. Не підміна. А справжня, жива свідомість. І ти тут гість. Гість, який робитиме те, що я захочу. Тож заспокойся. Інакше буде дуже боляче.

   Розтягнула її кінцівки в різні боки. Вона закричала від болю.

   — А що не так? — спокійно продовжила я. — Саме так ти любила знущатися зі своїх жертв разом із Каєю. А що ви робили потім, на скривавлених простирадлах? Невже це може збуджувати?

   Я жбурнула тварюку на підлогу, дозволяючи їй трохи прийти до тями, й сама розвернулася до дверей, що вели в зимовий ліс.

   Карт дивився на мене знервовано й шоковано, а мене саму трусило від люті.

   — «Ти як?» — пошепки запитав він, ніби боявся навіть подумки звернутися до мене в голос.

   Я різко видихнула.

   — Перший етап становлення у відступників — убити своє істинне кохання й з’їсти його. А потім тобі вже нічого не заважатиме жити “повноцінно”.

   Її коханкою була Кая. Та сама, що першою прийшла до мене. І, як ти сам казав, у неї була сім’я. Як узагалі можливо — народжувати дітей, виховувати їх, а потім, поїхавши у відрядження, зустріти це, — я ткнула пальцем у розумницю, — і почати катувати й убивати таких самих дітей? А після — займатися коханням у крові щойно вбитих?

   Він мовчав, дивлячись на мене так, ніби не впізнавав.

   — Я розумію, що ти не переглядав свідомість своєї полонянки, — нарешті озвався він, — але я переглядав Каю. І нічого подібного там не було.

— Вона її підчищала, — холодно відповіла я. — А ця значно сильніша за Каю.

   Я підійшла до розумниці, торкнулася її скроні й витягла павучка. Кілька секунд дивилася на нього, а потім передала Моїру.

   — Продемонструй іншим спостерігачам.

   Поки розумник це робив, я сіла на ліжко й уважно подивилася на “красуню”.

   — Тепер я розумію, чому розумників треба або знищувати, або жорстко контролювати. Ви зовсім скажені. Втрачаєте розум від власної безкарності. Які ж ви, до біса, “розумники”? Хто взагалі придумав назвати нас магами розуму? Це якийсь жах.