20.1

   Після медитації я пішла на вечерю. Усі мої у свідомості вже перейшли в бойову готовність і навіть запустили примару до кімнати з дитинства.

   Знайшла Хел щасливу в бібліотеці. Схоже, вона вже, мабуть, сотий раз перечитувала листа від Хала.

   — Що пише?

   — Що йому дуже хотілося б проводити кожен день поруч зі мною, а не оце все. І що з’явилося багато цікавих історій, які він хотів би мені розповісти, поки тебе немає поруч.

   — Що, так і написав?

   — Ага. Навіть про тебе згадав.

   — Ну хоч за це йому дякувати. А то я вже переживала, що він забув про моє існування.

   — Напишу у відповіді, що ти за нього хвилюєшся.

   — Взагалі-то я не це сказала.

   Розсміялися й пішли вечеряти. Я розповіла, що сьогодні ночую з Моїром у тренувальному залі й що побачу Алара. Хел одразу взялася підбирати мені одяг і зупинилася на гарному брючному костюмі.

   — Я бачила, як виглядає леді у своїх костюмах. А якщо у вас там намічається така «вечірка», то ти теж маєш виглядати не гірше за неї.

   — Ну дякую. Мені не потрібно привертати до себе чиюсь увагу. Тим паче — справа серйозна.

   — А як же лорд Грум? Хай лікті кусає, що ти не поруч.

   — Не будь до нього такою злою. Все ж таки саме він наймав тебе на роботу.

   Я на мить замовкла.

   — До речі, я хотіла поговорити про твоє майбутнє. Є два варіанти.

   — А не один?

   — З чого б це?

   — Ну… я так зрозуміла, варіант із лордом Моїром відпав. Отже, лишається один.

   — Ні. Все ж таки два.

   — Я не зрозуміла.

   — Якщо я не впораюся зі своїми емоціями й перед тим, як видалити себе зі свідомостей інших, Моїр купить мені будинок, я зникну для всіх — і ти підеш разом зі мною. А другий варіант — я зникаю сама. Ти залишаєшся. Розумник подбає про твоє навчання, підняття статусу, і ти житимеш своє життя.

   — Я почула лише для себе два варіанти. А для тебе?

   — Мій другий варіант — я повертаюся до Грума, і ми щасливі. Ну і ти повертаєшся зі мною. Тож у тебе три варіанти.

   — Що б не сталося — я з тобою.

   — У тебе є час зважити всі «за» і «проти». Ти ж розумієш: якщо перший варіант — цього не буде, — вказую рукою на розгорнутий лист на столику, який уже втретє перечитала у моїй кімнаті. — Подумай добре. Я не візьму на себе відповідальність за знищення ще одного кохання. Мені й свого вистачає.

   — Якщо ти видалиш — я цього навіть не згадаю?

   — Не роби цього бездумно. Я бачила, що відбувається, коли так чинять. Але сама до цього не готова.

   — Я зрозуміла тебе. Я все обдумаю. І дякую, що питаєш мою думку, а не вирішуєш усе сама, — вона обійняла мене й попрямувала до своєї кімнати, захопивши листа. — На добраніч. Успіхів вам у вашій нелегкій справі. І передай привіт Алу — дуже сумую за ними всіма.

   — На добраніч… — ось ти і відповіла на моє питання. — Обов’язково передам.

   Я переодяглася в костюм, склала руки на грудях і вирішила трохи відпочити перед справою. Розбудив мене охоронець — відчув наближення до кімнати. Я відкрила очі й чекаю, поки Моїр увійде.

   Зайшов. Дивиться на мене — я на нього.

   — Вигляд такий, ніби помирати зібралася.

   — Не дочекаєшся.

   Простягнув руку до мене, піднялася.

   — Судячи з вигляду, вирішила декому розум зламати.

   — Не знущайся. Хел вибирала костюм. До речі, надивившись на леді.

   Його думки вже були далеко від мого зовнішнього вигляду, і я зрозуміла, що відчуваю забагато. Підійшла ближче й прошепотіла з хижою усмішкою:

   — Я тебе бачу.

   Усі думки миттєво зникли. Він лише пригрозив пальчиком, усміхаючись у відповідь.

   — Ходімо. Час з’єднання. І я впевнений — йому це сподобається.

   Я лише губу закусила — лячно. За справу, за нього, та й узагалі за все, що відбувається. Йдемо коридором, а мені стає дедалі гірше. Розумник зупинився й роздратовано глянув на мене.

   — І чого це ми розклеюємось?

   — А якщо в мене не вийде?

   — У тебе? Не сміши мене. За пів року ти більше розумників наловила, ніж ми до того за два роки. Ми їх вираховуємо з колосальними затратами, а ти — у гості запрошуєш. Досить уже перетворювати себе на невпевнене, нещасне створіння. Тобі це не личить. Тоді, в катівні, ти мені неймовірно сподобалась.

   — Так сильно, що не втримався?

   — Ну вибач. Я тоді був упевнений, що ти вже моя. Тим паче — ти відповіла, — підморгнув мені з посмішкою.

   — Розглядала як варіант, — усміхнулась у відповідь.

   Дивно, але ці розмови мене трохи розслабили. Так і дійшли до зали.

   Сіли на підлогу навпроти одне одного. Міцно сплели руки — щоб у разі чого він утримав мене, якщо я почну падати. Він усміхнувся підбадьорливо. Ми заплющили очі.

   — Тримайся міцно. Я проведу тебе до Міали, а далі — сама. Я мінімізую свої сили, щоб витягти тебе, якщо ти витратиш забагато власних.

   — Я почула. Ти передав мої намистини, щоб лорд Тенлід періодично вливав їх у леді. Їй буде боляче — так само, як і Алу. Не можна, щоб вона відключилась.

   — Я попередив.

   Відчуття було дивне — ніби тебе затягують у липку темряву. Ми опинилися у просторій темній кімнаті з тьмяною підсвіткою по кутах. Посередині стояла леді, поруч із нею — Алар.

Ми підійшли ближче. Я привіталась із леді. На хлопця намагалась не дивитися.

   — Руна, подивись на мене, будь ласка.

   Спочатку нервувала. Потім змусила себе прибрати емоції. Ми тут по справі. Дуже важливій. Йому буде боляче — тож можна і виконати прохання.

   Я підняла погляд.

   Чорні очі дивилися просто на мене… і почали змінювати колір. Ставали блакитними. Я не встигла здивуватися, як він у два кроки подолав відстань між нами й з усієї сили обійняв мене.

   — Вибач, будь ласка. Я дуже сумую. Ми всі дуже сумуємо. Мені без тебе важко… я й не уявляв, наскільки ти мені потрібна.