17.2

   — Ні. До нього в голову краще навіть не намагатися лізти. Клятва потрібна для іншого: щоб я не міг проникнути в свідомість жодного з імперської родини. Але водночас я особисто ставлю їм захист.

   — Тобто ти їх не бачиш і не відчуваєш?

   — Так.

   Я розсміялася — різко, майже істерично. Це було занадто знущально.

   — Тобто ти не знаєш, про що думає леді Пейр?

   Він здригнувся від питання.

   — А ти знаєш, про що вона думає?

   — Ти ставив на неї захист?

   — Звісно. То про що вона думає? — дивиться з надією й водночас прикриває свої думки від мене.

   Посміхнулася хитро.

   — Про те, що мене треба вбити як конкурентку.

   — Не може бути. Востаннє, коли я ставив їй захист, я перевірив її. У неї більше немає почуттів до Грума.

   Дивиться мені в очі й, здається, сказав зайве.

   — Навіть не намагайся це з мене стерти. І не дивись так.

   — Що ти задумала? Я ж відчуваю — ці питання не просто так.

   — Влаштуй мені зустріч із леді Пейр.

   — Ні. Ти з нею не зустрінешся.

   — А як же робота в її загоні?

   — Коли ти станеш моєю дружиною, ти не будеш працювати, — посміхнувся загадково. — Хіба що іноді. Разом зі мною.

   — Бажаю тобі успіху. Але над моїм проханням подумай, — я підморгнула й підвелася до виходу. — До речі, віддай мені той спогад, який обіцяв.

   — А що мені за це буде?

   — Слухай, я тобі вже скільки розумників віддала за одне прохання. Навіщо ти мене провокуєш?

   — Та заспокойся вже. Мені просто хочеться трохи провокацій.

   Він кліпнув очима — і я вже на межі його свідомості. Покрутилася навколо: порожньо, його немає. Сіла на прозору кулю й чекала, поки повернеться. За мить він з’явився зі сферою в руках.

   — Тримай. Сама перетвориш на те, що тобі зручно.

   — Дякую. Помічники все зроблять.

   Посміхнулася й повернулася до себе. Передала сферу помічникам, попросивши перетворити її на павутиння. Повернулася в реальності.

   Поглянула на розумника, стоїть біля вікна, задумливий, навіть не дивився на мене. Я побажала йому тихої ночі й вийшла з кабінету, прямуючи до своєї кімнати. Цікаво, про що він так замислився, що навіть не запропонував перенести мене переходом. Схоже, настав час самостійно вчитися перенесенню.

   Навчання з Хел ми продовжили, хоча без темного було якось порожньо. Карт майже щодня зникав у справах і не завжди повертався на вечерю. Втім, коли ми готували, він з’являвся обов’язково. Розмови про зустріч із леді він уміло уникав. Натомість жваво розповідав про успіхи на війні, про зачистки й про те, що там з’явилася одна розумниця, яка хитрощами намагається знищувати некромантів. Декілька вже постраждали, але поки всі живі.

   Так і тягнулися тижні.

   Одного вечора я вирішила переглянути спогад, який віддав мені Карт. Я вважала себе готовою побачити Лейфа й Ала. Вмостилася на ліжку, заплющила очі — і опинилася у своїй кімнаті з дитинства. Сіла на ліжко вже у свідомості.

   До мене підбіг павучок із павутинкою в лапках і поклав її на мої простягнуті долоні.

***

   Моїр із Халом прибули до невеликого містечка. Моїр зупинився, повів плечима — в очах усе виглядало стемнілим. Він торкнувся чорної намистини на браслеті, щось відчув і рушив у потрібному напрямку.

   — А без намистини ніяк не могли його знайти?

   — Зараз у місті така концентрація темних, що я бачу лише суцільну чорну пляму. І, до речі, було нерозумно відмовлятися від такого подарунка, пані Мелуш.

   — Я їй не довіряю. Вона обов’язково заклала в цю намистину якусь хитрість.

   — От зараз і подивимось, як воно працює.

   Вони зайшли до таверни й попрямували до дверей з індивідуальними кімнатами. Моїр постукав і зачекав. Двері відчинив Івар — уважно оглянув Моїра й темного, але мовчки впустив і зачинив за ними.

   Кімната була достатньо просторою. Посередині — стіл, завалений мапами. За ним Грум із лордом Тенлідом вдивлялися в креслення, навіть не підвівши голів. Поруч сидів ще якийсь чоловік і пальцем вказував на схеми. Біля вікна стояв Ал — він розвернувся до гостей і з роздратуванням подивився на Халвора.

   А в мене, здається, серце перестало битися, щойно я їх побачила. Я й гадки не мала, що настільки за ними скучила. Хотілося обійняти всіх — навіть лорда Тенліда.

   — Чим зобов’язані такому гостю? — нарешті підвів погляд Грум, невдоволено вдивляючись у розумника.

   Відчуття, що ось-ось знепритомнію.

   — Добрий ранок. Зайшов привітатися, — усміхнувся Моїр.

   — Наш загін уже укомплектований. Навіщо привів свого темного? — лорд Тенлід теж підвівся, кинув погляд на Моїра й привітався.

   — Я й не сумнівався, що укомплектовані. Але він тут з іншої причини. Дехто дуже переживає за «своїх темних» і дещо вам передала.

   Грум дивився з недовірою. Ал підійшов ближче до столу й не зводив очей — здавалося, ще мить, і він кинеться на розумника.

   — Якщо я відмовлюся це прийняти, їй не доведеться виконувати твою примху?

   — Вона скористалася моєю цікавістю, тож жодних примх. Єдине, чого я хочу, — подивитися, як відбувається процес сприйняття. І щоб мій некромант теж побачив, від чого відмовився.

   Поклав на стіл перед темними мішечки. Лейф простяг руку до синього, торкнувся й заплющив очі. Лише після цього Ал узяв до рук смарагдовий.

   Грум взяв свій мішечок, перевернув — на стіл випала золота з перламутром намистина. Він підхопив її пальцями й підняв ближче до світла. Усі в кімнаті завмерли, спостерігаючи, як усередині намистини маленька чорна кулька почала пульсувати.

   Моїр підійшов ближче й уважно вдивляється.

У кульки з’явилися лапки. Усередині намистини вже плавав маленький павучок — він втягував у себе все золото й швидко збільшувався. За мить некромант тримає майже на всю долоню кокон у тонкій, ледь помітній оболонці. І нарешті вона луснула.