17.1

   Після вечері Карт попросив нас зайти до себе в кабінет. Сам же зник у тумані. Ми без запитань підвелися з-за столу й рушили в його бік.

   — А запитаєш у лорда про Хала? — прошепотіла помічниця мені на вухо.

   — А сама чому не можеш?

   — Ніяково питати. Він не зобов’язаний мені відповідати.

   — Цікаво, чому некромант так і не подарував тобі свою намистину. Я впевнена, за весь час, що ми були разом, він міг її створити. Все ж таки тугодум.

    Дівчина лише гучно зітхнула. Дійшли до кабінету, і я обережно постукала у двері.

   — Заходьте. Я вже повернувся.

   Ми зайшли, сіли й чекали — хоч якоїсь інформації від розумника.

   — Є питання — запитуйте.

   — Як там справи на війні? І ти передав намистини темним?

   Він поклав перед нами мішечок, який мав забрати Хал.

   — Відмовився. Але було цікаво спостерігати, як твої некроманти сприйняли подарунки для себе. Хочеш — пізніше передам тобі спогад, як це відбувалося?

   Кивнула.

   — Я подумаю, що за це з тебе попросити.

   Посмішка була надто хитра — Хел навіть злякалася.

   — Не звертай уваги на його настрій, — заспокоїла я дівчину. — Він зараз занадто щасливий через нас, от і вередує. Візьми цю намистину. Сама потім передаси цьому ідіоту.

   Помічниця швидко схопила мішечок і заховала його в складках сукні.

   — Що з померлими?

   — Загалом, завдяки тобі ми зреагували швидко. Вони нас не очікували, тому їхні плани зірвалися. Темні з вогневиками справляються непогано. Нас зараз закидують трупами, але з нашого боку — жодної втрати.

   — Тоді що ти там робив? Чого в бійку поліз?

   — Як приємно, що ти піклуєшся. Іноді корисно згадати молодість. Та й трохи тренування не завадить.

   Слухаю його відповідь і водночас бачу — думає зовсім про інше. Посміхнулася йому.

   — Найімовірніше, до вас завітала леді Пейр зі своїм загоном, і ти вирішив перед нею похизуватися своїми силами.

   Посмішка миттєво зникла з його обличчя.

   — Це правда, що в її загоні лише дівчата?

   — Ти в моїй свідомості?

   — Ні. Ти мене не запрошував. Я лише відчуваю твої емоції.

   — І як же ти дійшла висновку щодо леді?

   — Такі емоції чоловіки відчувають, коли думають про жінку. А ти думаєш лише про одну. І робиш це надто часто.

   Він дивиться мені в очі, й я відчуваю, як відкриває переді мною весь спектр емоцій, спрямованих на мене. Кохання там і близько не було — зате було бажання. Детальне. Нав’язливе.

   — Ммм… у тебе гарна фантазія. А якщо трохи заміни?

   І я почала підміняти його фантазію — усю ту, де була я, — на іншу жінку. Він прикрив очі, але опанувати себе вже не міг. Роздратування взяло гору. Коли він відкрив очі — вони світилися.

   — Досить! — прохрипів розумник. — Як ти це робиш?

   Я зупинилася з посмішкою, подивилася на Хел. Вона сиділа перелякана й шокована.

   — Мені просто страшно бути поруч із вами, коли у вас так світяться очі.

   — Впустиш мене до себе в гості? — запитала я.

   — Ні. І не сподівайся.

   — Добре. Поговоримо про це пізніше. А зараз хочемо про відступників, — я заплескала в долоні, мов дитина, яка чекає цікаву історію.

   — Знаєш, іноді мені здається, що ти божевільна. У тебе нездоровий потяг до всього навколо, але водночас ти гуманніша за будь-якого з нині живих розумників.

   — Але ж саме це тебе в мені й захоплює. Якщо порівнювати тебе з Лейфом — він стриманіший. Ти ж не боїшся мене налякати. Тебе стримує лише розуміння, що я все ж не твоя.

   — Тепер я точно бачу, що ключі зламані. І що тепер — ти від мене втечеш?

   — Ні в якому разі. Я зацікавлена в тобі. І дуже хочу тебе вилікувати.

   — Тоді я весь твій, — він розкинув руки, ніби відкриваючись мені повністю.

   — Ага, якби ж то. Коли запросиш до себе — тоді й повірю.

   Сумно посміхнувся, прикрив очі, налаштовуючись на серйозну розмову.

   — Відступники — це ті, хто не визнає магічні закони. Ті розумники, яких ти виловлюєш, лише на перших кроках до цього стану. Але, як ти й казала, вони примітивні. От ти, зі своїм потягом до експериментів, цілком можеш стати відступницею. Звісно, якщо почнеш не лише сприймати магію, а й проведеш кілька ритуалів зі сприйняття душі.

   — Тобто вони втягують у себе не тільки магію, а й самого мага? Як це взагалі працює?

   — Так. Точніше — не мага, а його душу. Коли відступника намагаються вбити, він підміняє себе душею іншого мага. І поки не знищиш усіх пов’язаних, ти не зможеш його вбити. До того ж кожен із цих магів продовжує розвивати власні здібності.

   — А чому ті маги не можуть піти проти цього недомага?

   — У них інше сприйняття. Кожен отримує те, чого прагнув найбільше: знання, кохання, гроші, повагу — що завгодно. Вони мають бажане і будуть за нього боротися.

   — Жах який. Тобі краще з ними не стикатися.

   Розсміявся вголос.

   — А, можливо, даси мені те, чого я так прагну? — підморгнув із хитрою посмішкою.

   — Без проблем. Запроси до себе — і я багато чого виправлю.

   — Взагалі-то я натякав не на це.

   — Взагалі-то я й відмовляюся розуміти, на що ти там натякав. Краще скажи: як же ви їх винищили, цих відступників?

   — Не ми. Це зробили ще до нас. За часів діда імператора.

   — Якщо замислитися над тим, що ти мені розповів, я тепер точно можу сказати: наш імператор має щось спільне з відступниками.

   — З чого такі висновки? Ти бачила його лише раз.

   — Тоді, на балу, я ледве витримала його перевірку. А визначити, яка саме це магія, не змогла. Там було все.

   — Ти права. Імператори не помирають — вони переходять у спадкоємця трону. Це складний ритуал, до якого впритул підібралася мати тієї дівчини, яку я стратив як мага.

   — Ловіси Корт? У сенсі — підібралась?