16.3

***

   Я виринула зі спогаду — і мені стало зле.

Скільки ж дурниць він наробив. Сам не був щасливим і іншим сплутав розум так, що не кожен вибрався б.

   Поглянула на павутиння переді мною й зрозуміла: дивитися далі не хочу, хоч там і залишилося небагато.

   Виходить, із Лейфа він зробив неспроможний овоч. Леді підмінив сприйняття так, щоб вона бачила лише некроманта. Але поруч постійно був Карт — особливо в інтимні моменти. А сам Моїр іноді намагався з’являтися з надією, що вона обере його, а не темного. Ідіот.

   Він так добре все робив для неї в образі свого друга, що їй просто не було потреби повертатися в минуле. Збоченець. Хворий на власні ілюзії.

   Я повернулася до помічників.

   — А зі мною він нічого такого не робив?

   До мене підбіг найменший із павутинням.

   — Ні… — хотілося вірити, що саме це він і скаже. — Не лякай мене.

   Він мовчки вклав павутиння мені в руки — і я миттєво провалилася в спогад. Незрозумілий. Схожий на мій… але не мій. Як таке можливо? Це був спогад охоронця. Я і таке можу? Переглядати те, чого не бачила сама? …Цікаво.

***

   Ранок. Моїр лежить поруч зі мною й переглядає якісь спогади — це видно з того, як його зіниці трохи розширені й світяться. Він кліпає очима, повертає погляд на мене, а я саме в цю мить розвертаюся до нього, обіймаю й знову засинаю, зручно вмостивши голову йому на груди.

   Він обережно обіймає мене, тягнеться до якихось документів і починає читати. За мить відкидає їх убік, навіть гарчить від роздратування. Знову дивиться на мене — і дуже обережно піднімає пальцями моє обличчя, уважно вдивляючись.

   Мені стає моторошно це бачити. Тільки не кажіть, що він цілував мене, коли я була майже непритомна. Завмерла й чекаю, що він зробить.

   Він повільно нахиляється до мене, ніби вагається. Майже торкається моїх губ — і зупиняється.

   — Навіть якщо я тебе поцілую, і ти мені відповіси, — прошепотів він мені просто в обличчя, — ти все одно вирішиш, що тобі наснився Лейф, а не я.

   Від його слів я починаю рухатися, звільняючись від його руки й вмощуючись зручніше.

   — Це нечесно, — продовжує він тихо. — Що б я не робив і що б не відчував — усе припишуть темному. Ні, моя хороша. Якщо між нами колись і буде близькість, то тільки справжня. Між нами двома. З тобою так гратися я вже не буду — і, до речі, це дуже небезпечно. Мені набридло ховатися. Я хочу, щоб ти дивилася на мене і бачила саме мене.

   Помітив, що мої зіниці починають рухатися, хоча очі ще не відкрилися. Обережно відпускає мене, бере до рук документ, який читав раніше, опановує себе й повертається до роботи.

   Саме в цей момент я прокидаюся і тихо стогну, потягуючись.

***

   Я виринула зі спогаду й сиджу, приголомшена.

   — Дякую за спогад, — сказала я. — Я б не змогла його поважати, якби він мене поцілував.

   Павучок задоволено побіг геть. Я вже трохи втомилася, але потрібно дивитися далі. Треба з’ясувати, що це за маг і кого ще Моїр встиг «зачистити». Простягнула руку до наступної павутинки.

***

   Моїр вийшов у сад і зупинився, роздивляючись неймовірні квіти.

   — Ти хто такий? — холодно запитав він. — Не пригадую, щоб наймав нового садівника.

   — Я не садівник, — спокійно відповів чоловік. — Це радше хобі. Я дворецький Ханс Краін, із маєтка лорда Грума. Прибув до нього, щоб навести лад у маєтку, в якому він зараз мешкає.

   Поки Ханс розповідав очевидні речі, Моїр уже переглянув його свідомість. Леді Тенлід. Зілля для брата. Наказ нишпорити й з’ясувати, чому Грум не виходить на зв’язок.

   Він уже встиг дізнатися забагато: і про стосунки леді Пейр із Грумом, і про те, що сам лорд майже в стазисі. Цього не можна було залишати.

   — Слухай уважно, — голос Моїра став рівним і небезпечним. — Не лізь у чужий сад. Інакше можна перегоріти.

   Зробив крок ближче.

   — Ти тепер довго не проживеш без магії. І мені тебе зовсім не шкода. Забудь усе, що дізнався. Лягай спати. А завтра можеш і померти — я не заперечую.

   Погляд його був холодний.

   — Головне, щоб жоден темний не зміг витягти з тебе жодної інформації.

   Моїр розвернувся й вийшов із саду. Знервований. Втомлений. І ще більш переконаний, що ситуація виходить з-під контролю.

***

   Вилетіла зі спогаду обурена до тремтіння.

Як так можна — вбивати всіх направо й наліво?

Хоча… якщо згадати все, що він уже наробив, навряд чи його взагалі мучить совість за будь-який вчинок.

   — Усе, мої хороші. Я втомилася, — видихнула я. — Мені треба переварити всю нову інформацію. Дякую вам, мої розумнички.

   Підвелася й вийшла до зимового лісу. Присіла просто на сніг, сподіваючись відчути холод, і схопилася за голову. Сиділа — а легше не ставало. Навпаки, навколо почало збиратися ще більше помічників.

   Я дуже сумувала за Лейфом.

   Підняла голову, намагаюсь зрозуміти з чого б це не дивлячись на ключі, я згадала про нього. І що дивно — від цієї думки мені не боляче.

   — Хороші мої, — тихо спитала я, — а у вас є відповідь, чому ключі зламуються без мого відома?

   Один із помічників забіг мені на руку. Я відчула напрямок — треба пройти лісом, у протилежний бік від будинку.

   Підвелася й пішла туди, куди мені вказали.

За деревами побачила майже такий самий будиночок. Відчинила двері — і завмерла.

   За ними була оранжерея неймовірних розмірів. Усюди росли золотаві з перламутром рослини, між ними виднілися чорні квіти з синім відблиском. Усе це було зіткане з павутиння — живе, дихаюче.

   — Це все… спогади про нього?

   Павучок на моїй руці підняв передні лапки й радісно заколихав ними.