15.3

   Моїр нахилився до мого вуха:

   — Ти впевнена, що це потрібно?

   — Ні… будь ласка… — знизу долинув голос мерзотника.

   Я не відповіла — просто вдарила ногою по обличчю, обриваючи благання.

   — Мені все одно доведеться пустити кров, — сказала я рівно. — Щоб затягти сюди примар. А часу майже не лишилось.

   Відхилила голову, даючи Моїру знак торкнутися моєї скроні. Провалилися в мій зимовий ліс. Посеред нього стояла прозора коробка — моя дитяча кімната. Усередині панічно метався він, шукаючи двері.

   — Якщо він їх знайде, — сказала я, — доведеться впускати всіх. А я проти.

   — Зараз ми тут самі? — запитав Моїр.

   — Так. Вони бачать, як я його катую. А помічники показують те, що вже встигли витягти.

   Різко розвернув мене до себе й поцілував, не чекаючи — відповім я чи ні.

   Все мало бути інакше. Мало вже завершитись, і ми мали бути в дорозі додому. Або ж я щось неправильно зрозуміла.

   Поцілунок був легкий, обережний, але навіть у ньому я відчула пристрасть і майже болісне бажання продовження. Я збиралася відштовхнути його, поклавши руки йому на груди, та завмерла, прислухаючись до себе… і відповіла.

   Здивувався й зрадів одночасно. Рукою торкнувся мого обличчя, ніжно притримуючи, ніби боявся, що я розірву поцілунок. Я не відчувала відрази. Навіть мій світ не намагався мене захистити. Зупинився, заплющив очі, приховуючи почуття, що вирвались назовні.

   — Я все розумію. І як це виглядає — теж. Але просто… подумай про це.

   — Про все поговоримо пізніше.

   Відкрив очі й уважно вдивився в мене. Посміхнувся — і в цій усмішці було щось схоже на спробу переконати самого себе у власній зацікавленості.

   — Мені сподобалось. Я хочу продовження.

   І в наступну мить ми знову поруч із піддослідним. Точніше — з його непотрібними деталями. Схопила те, що побачила, швидко провела ножем — і кинула відрізане просто йому в обличчя. Несамовитий крик рознісся кімнатою й відлунював у моїй голові.

   Зі скривавленої рани почали виходити примари. Вони завмерли, вдивляючись у розумника.

   — Ні. Цього залиште мені.

   Вказала на засудженого.

   — А для вас — ось ця потвора. Їмо повільно. Швидкої смерті він не заслуговує. І пам’ятайте: він не розумник. Лише налаштований під нас. Може не витримати вашої наполегливості.

   Примари накинулися на тварюку. Я приглушила гучність крику й розвернулася до Карта.

   — Забагато рівнів уже створено. Доведеться все зачищати.

   — Я вже заплутався… де ми саме?

   — На межі його свідомості. — Я примружилась. — Його навчали. І навчали не люди. Якісь потвори. Кому підвладна вся магія без винятку?

   Ми подивилися один на одного. В очах розумника я побачила, як у голові запускається якийсь процес.

   — Скажи мені, — тихо додала я. — Не залишай без відповіді.

   Він посміхнувся й глянув у дзеркало.

   — Відступники. Але в нашій країні їх точно немає. Ми їх знищили.

   Прикрила очі, прислухаючись до того, що відчуваю від підсудного.

   — Вони там, де багато трупів. А що це за місце, де їх так багато?

   Він різко розвернувся до мене й вхопив за плечі. Я навіть сіпнулась від несподіванки. На його губах знову з’явилась легка посмішка.

Чомусь я надто часто звертаю увагу саме на його губи.

   — Ти ж знаєш, у нас теж є регіони, де людей ховають.

   — Так. Але проводять ритуали, щоб аби-хто не підняв. І всі некроманти під контролем.

   — Щось уже дізналась?

   Я закинула голову догори, розуміючи, що Карт утримає. Розслабилась і почала вийняту інформацію транслювати на кристали.

   Чотири темні фігури стоять на кладовищі, розкинувши руки, й піднімають трупи з могил. Бачу це очима «помічника», який там поруч із тими темними — ніхто, а тут, у нас, важлива особа.

   — Подивись на могилах, якою мовою написи. Так ми хоча б зрозуміємо, з якого боку чекати нападу.

   Голос такий рідний… і такий далекий. Я придивилась — і в ту ж мить відчула ляпас по обличчю. Не маю права відволікатись від ритуальних справ.

   — Все, хороша моя. Виходь із цього бруду. Нам і цієї інформації достатньо.

   Невже Грум у кімнаті зі мною?

   Відкрила очі й зрозуміла, що знову сиджу на підлозі в обіймах розумника. Більше нікого немає. Він обережно гладить мене по голові.

   Ми вже в спеціальній кімнаті для допитів. За столом — все так само прикутий кайданами підсудний. Увесь у крові. Ледве дихає.

   Намагаюсь піднятись, але тіло не слухається — накочує сильна слабкість. Розумник допомагає встати й продовжує мене притримувати.

   — Вам як краще? Добити його й віддати свідомість… чи ще хочете з ним поспілкуватись?

   — Краще вже у вигляді свідомості. Нам лорд Моїр потім усе продемонструє.

   Повернула голову на голос. Біля дверей стоїть гарна жінка в чорному брючному костюмі, з волоссям, затягнутим у високий тугий хвіст. Не одразу впізнала в ній Міалу.

Точніше — леді Пейр.

   Присіла в реверансі, як змогла. Ноги не тримають. Моїр продовжує мене притримувати — але якось невпевнено. А леді не зводить з нас очей.

   Емоції накочують нестримно. З одного боку — я їм допомогла. З іншого — вбити суперницю було б зовсім не зайвим. Підняла на неї очі.

   — Ви неймовірна жінка. Я вас не одразу впізнала.

   Вона трохи заспокоїлась і зайшла до кімнати, прикривши за собою двері.

   — Дякую за комплімент. Мені цікаво… а чия ви наречена?

   — Нічия, — я посміхнулась наймилішою з можливих посмішок. — Я зламана. А зламані ляльки нікому не потрібні.

   Розумник щось для себе вирішив — обійняв мене міцніше й перевів погляд на леді.

   — Їй уже час додому. Вона витратила занадто багато сил.

   Леді роздратовано подивилась йому в очі, а потім зосередила всю увагу на мені.