14.1

   Обидва опинилися в тому, що колись було кімнатою: двері знесені з петель, зимовий ліс понівечений. Я обернулась навколо, і мене все це обурило.

   — Мої хороші, усе на оновлення. І негайно. За ніч — щоб усе було як раніше. А я піду добивати цю тварюку.

   Я вже збиралася зайти до лісу, коли розумник вхопив мене за руку й розвернув до себе.

   — Ми можемо туди зайти?

   — Можете. Тільки без жодних шпигунів, — поглянула на хлопця. — І без захисту. Інакше почнуть знищувати. Зрозуміли?

   Кивнули обидва. Моїр заклав руки за спину, темний повторив його рух, і вони пішли за мною.

   З лісу вилетіла примара з явним бажанням напасти. Я підняла руку вгору.

   — Вони мої. А ти не голодний.

   Образився й полетів назад.

   Присіла, простягла руку до снігу — в ту ж мить павучок заскочив мені на долоню. Прикрила очі, переглядаючи, що тут відбувалося.

***

   Біле світло несподівано почало випалювати кімнату й прориватись у стіну, де були приховані двері. Після зламу з’явився чоловік і почав трощити все навколо, до чого тільки торкався, чим і спричинив хвилю болю.

   Награвшись зі мною, він зайшов у ліс, скинув із руки золотих, величезних жуків. Ті розбіглися, щось вишукуючи, і знищували на своєму шляху маленьких павучків, які їм траплялися. Якби він знав, що тут усе створено з них…

   Він відчув, що жуки його кудись запрошують, і попрямував у тому напрямку. А павучки вже почали поїдати жуків.

   Розумник зрозумів, що щось не так, але було запізно. Налетіли примари. Він навіть намагався знищити одного з них, але тепер вони їдять його.

***

   Я йду розлючена далі, і на снігу вже видніються криваві сліди. Карт торкнувся мого плеча. Я розвернулась до нього, а він уважно вдивляється в мене.

   — З тобою все гаразд? Ти дуже знервована.

   Я посадила павучка йому на руку. Він завмер і дивиться кудись удалечінь.

   — Додивишся — передаси наступному.

   За деревами я помітила цю сволоту: лежить і все ще намагається кудись повзти.

   — Ну, привіт.

   З розбігу вдарила ногою в обличчя. Кров почала стікати ще інтенсивніше.

   — Це тобі за мою кімнату і помічників.

   Примари розлетілися й очікували, поки я закінчу спілкування. Підійшов Моїр, вдивився в обличчя й теж збирався вдарити магічно. Я піймала його за руку.

   — Ти пам’ятаєш, що не можна.

   В його очах — повна спустошеність. Я торкнулася обличчя.

   — Ти йому довіряв?

   Він намагався опанувати себе. Підійшов темний і уважно спостерігав за примарами.

   — Це не твоя магія.

   — Я знаю, — продовжую дивитися Карту в очі. — Хто він?

   — Він був моїм наставником.

   Потихеньку вливаю в розумника життя, щоб заспокоївся.

   — Ким би він не був для тебе, не віддам його для помсти.

   Відкрив рота, щоб посперечатися, але я вказала рукою на примар.

   — Це їхня здобич.

   Чоловік прийшов до тями й почав кашляти. Поглянув на нас і зареготав.

   — Ти завжди жінок підбираєш за катом?

   Моїр сіпнувся в його бік, але я не пустила, дивлячись йому в очі.

   — «Заспокойся. Це провокація. Якщо магічно поведешся — тебе почнуть їсти. Я не готова дивитися на твою смерть. Ти мене чуєш?»

   Зверталася до нього подумки. Він встиг заспокоїтися, виставити захист на спогади й торкнувся моєї щоки.

   — «Дякую», — з усмішкою хижої тварини відповів мені Карт.

   Він повернувся до чоловіка й присів поруч.

   — Тепер мені багато що стало зрозуміло, Ховрате.

   Чоловік знову засміявся й навіть спробував сісти, але примара з силою вдарила його в груди — і він знову впав на сніг.

   — Ти вважаєш, що розмови допоможуть тобі втекти? Я вже розкидала шпигунів у твоєму маєтку, захистила твоїх жертв від тебе, і на час твоєї смерті ніхто навіть не здогадається, що ти помер. Підміну я теж уже відтворила.

   Він дивиться на мене з невірою.

   — Ти примітив. Ти слабка дурепа, яка бігає від одного чоловіка до іншого й намагається краще влаштуватися в цьому світі.

   Тепер моя черга сміятися. Я сіла поруч і приклала руку йому до лоба.

   — Це ти примітивний. Сильний, магічно розвинений — але примітивний. Що ж ви всі вибудовуєте свої свідомості однаково? Вважаєте, що я буду ходити вашими шляхами.

Я хочу одразу — в саму серцевину найважливішого.

   Чоловіка почало крутити від болю, вивертати. Пальцями, вже роздертими до кісток, він намагався чіплятися за сніг і повзти від мене.

   — Я інших з’їдала обережно й майже безболісно. Але ти не заслуговуєш на таку смерть. Я бачу, скількох дітей ти замучив заради своєї сили. Ти був упевнений, що здатен зламати будь-кого.

   Від криків з горла вже потекла кров. Я дивлюся — примари на низькому старті, павучки теж чекають, поки я награюся. Вдавила пальці йому в скроні — до хрускоту черепа.

   — Швидко виймайте все, до чого дотягнетеся.

   Наказала шпигунам, і сотні павуків почали набігати на чоловіка й зникати в ньому.

   Поглянула на некроманта: той ледве тримався, щоб не виставити щит, коли повз нього пробігали павуки. А Моїр не міг відірвати від мене очей — із захватом. Хоча я очікувала побачити відразу до себе. Криваві павуки почали вибігати з самовпевненого розумника.

   — Можна я свідомість втрачу? — ми з Картом здивовано подивилися на темного.

   Бідолашний, здається, забув, як дихати, і от-от помре.

   — А там Хел за нас переживає, — промовила я в нікуди з усмішкою.

   Кинув на мене розлючений погляд, але вже опанував себе.

   Коли вибіг останній павучок, я ніжно торкнулася його пальцем — і він побіг по своїх справах. Ховрат лежав без сил на снігу.

   — Ці потвори безконтрольні. Ти, по факту, у своїй свідомості — ніхто.