13.3

   Перечитала й передивилась усі «цікавенькі» книги. Хел разом зі мною теж засвоїла багато цікавої інформації. Хоч хлопець і нагадав, що пристойні дівчата таку літературу не читають, але й заховати її від нас не має права. Згодом з’ясували, що він нервував через можливу реакцію господаря — вважав, що не догледів. Хоч ми й намагалися пояснити, що його функція зовсім інша.

   Хел розповіла, що коли я кидала прохання про допомогу, некромант показав їй свій будинок. Виявляється, на території, прилеглій до маєтку, у нього є окреме житло, а в інших працівників — щось на кшталт гуртожитку. Темний зараз живе в кімнаті маєтку саме через мене. Ще вона поділилась, що він став відкритішим і спілкується з нею дуже мило. Я все одно не можу повірити, що він здатен бути милим.

   В один зі звичних днів ми сиділи в бібліотеці — обід нам накрили там само. У нас розгорілася дуже важлива дискусія з історії щодо територіальних війн на північних землях із використанням місцевих мешканців. Мене це обурювало, адже їх і так там замало, і знищувати залишки популяції — недоцільно. В Імперії достатньо сильних і неймовірних магів, щоб вирішити будь-який конфлікт без кровопролиття.

   А некромант вважав, що він не зобов’язаний відповідати за дурість кожного, хто, не маючи й краплі магії, дозволяє собі зверхнє ставлення до навколишніх із постійною надією, що Імперія врятує.

   — Дивлюсь, ви зовсім уже знахабніли, що й до їдальні дійти не спроможні?!

   Ми завмерли всі втрьох. Я розвернулась — на вході до бібліотеки стояв розумник, схрестивши руки на грудях. Не думаючи ні секунди, я підскочила зі свого місця й із щирою радістю побігла йому назустріч, обійняла.

   — Я так скучила. Як справи? Все гаразд? Чому так затримався?

   Він подивився здивовано, обережно поклав руки мені на плечі й трохи відсторонив, уважно заглядаючи в очі.

   — Мені, звісно, приємна твоя реакція на моє повернення, — очі світилися, на губах з’явилась легка усмішка. — Але з тобою все гаразд? Я вже навіть забув, через що обурювався.

   — Мені дуже потрібна твоя допомога, і я чекала тебе з нетерпінням. Хотіла похизуватися своїми досягненнями.

   — Я страшенно втомився. Зараз приведу себе до ладу й приєднаюся до вас.

   — Зачекай, — я приклала руку до його скроні й почала обережно, по краплі, вливати життя.

   Він знову подивився здивовано.

   — Раніше я не могла це контролювати… а тепер виходить.

   Він огорнув нас туманом, поклав свою руку поверх моєї й не відводив погляду, а другою притримав мене за талію.

   — Я не можу дозволити, щоб хтось бачив таку… неприпустиму поведінку.

   Тепер уже я дивилась здивовано.

   — Я не можу тобі подобатися?

   — Кохати не можу. А подобатися — без проблем.

   — Все настільки погано?

   Схилив голову, прикрив очі й мовчить. Я відчувала, як у ньому накопичується втома, важка й глибока.

   — І що тепер?

   — Ти не уявляєш, наскільки я втомився, — після паузи додав він. У його голосі було стільки розчарування, що воно різало. — І я дізнався, як саме можна знищити всі спогади, які заважають.

   — Але для цього потрібно впевнитися, що обидва згодні.

   — Я так розумію, ти часу дарма не гаяла?

   Я кивнула. Він прибрав руки, взяв ту, якою я досі торкалася його скроні, поцілував її й відпустив.

   — Дякую. Мені значно краще. Я хочу їсти.

   Туман зник. На столі вже було накрито для нього — помічники встигли все підготувати, поки ми розмовляли. Він сів поруч і майже накинувся на їжу, не звертаючи уваги ні на кого. Ми ж продовжили дискусію — свій обід уже закінчили.

   Прибіг хлопець із прислуги, приніс вино. Я попросила, щоб і мені налили. Забралася в крісло з ногами й спостерігала за чоловіком — як він повільно розслабляється на власній території, повертає контроль. Це було дивно…

і дуже цікаво спостерігати.

   — Хороша моя, невже настільки скучила за мною, що очей відірвати не взмозі?

   — Можливо, — мило посміхнулась розумнику.

   Він подивився на мене незадоволено.

   — Нам треба з тобою серйозно поговорити. І бажано зараз.

   Піднявся зі свого місця й простягнув мені руку. Я підвелась — і в ту ж мить відчула удар у свідомості. Скрикнула й вчепилась у руку розумника, не в силах вдихнути. Він притиснув мене до себе й тримає, щоб я не впала.

   — Що трапилось? — його емоції здивували навіть мене: переляк і невпевненість.

   — Він ламає мене через коліно… — ледве вимовляю я. — Впевнений, що з’їсть. І хоче завдати якомога більше болю. Він знав, що ти сьогодні маєш повернутися. Хоче, щоб ти бачив мою смерть.

   — Впусти мене. Негайно, — наказав розумник, притискаючи мене ще сильніше до себе.

   Я вчепилась у нього руками й уткнулась лобом кудись у шию, намагаючись витримати жахливий головний біль і не кричати. Зібрала рештки сил, підняла голову й дотягнулась до його вуха.

   — Не наказуй мені, будь ласка. Довірся.

   Він підняв мене на руки й тримає, не знаючи, що робити і як допомогти. Присів у крісло, продовжуючи притискати мене до себе.

   — Цей звідкись знає про ритуал, — почувся голос темного десь поруч. Він теж нервує, крутиться й не відходить. — Запусти хоча б моїх шпигунів.

   — Ні!!! — закричала я, вигинаючись. Відчуття таке, ніби мозок випалюють. — Зараз… ще трохи терпіння.

   — Ще трохи — і ти помреш! — прогарчав розлючений розумник, торкаючись пальцями моєї скроні.

   Чую, як десь схлипує Хел. Не можу зрозуміти, чому я нічого не бачу — лише відчуваю, як сльози течуть з очей.

   — Хел, заспокойся і краще витри кров, — наказав Моїр, намагаючись пробитися у мою свідомість.

   Я простягла руку до його обличчя, торкнулась щоки. Дуже важко не бачити навколишній світ, і навіть аура не допомагає — усе пливе перед очима.

   — Будь ласка, не зламуй мене. Він уже зайшов достатньо далеко, і його скоро почнуть їсти. А тебе затягне за ним і теж не відпустять. Тоді доведеться знищувати моїх примар, щоб тебе врятувати, — відчуваю, як прохолодна тканина торкається мого обличчя, і мені вже стає легше. — Краще поклади мене куди-небудь.