13.1

   Щойно розумник вийшов з кімнати, тієї ж миті забігла Хел. Швидко допомогла мені вдягтися й тепер дивилась із відвертою цікавістю.

   — Ти чого?

   — Я не збираюся тебе повчати, не маю на це права… але дуже хочу запитати.

   — То питай.

   — Ти серйозно розглядатимеш варіант із лордом Моїром?

   Я на мить замислилась.

   — Я поки не знаю. Коли зніму ключі зі своїх почуттів — тоді й вирішу, як жити далі. А що?

   Хел зітхнула.

   — Я просто не розумію, як для себе позначити цю ситуацію. З одного боку, я знаю: розумники швидше вб’ють свого кривдника, ніж пробачать. Хоча, звісно, все залежить від ступеня образи. А з іншого… невже й справді так легко знищити спогади й почуття?

   — З огляду на те, що ми з Картом постійно спілкуємося й намагаємося глибше проникнутись одне до одного, — не так уже й легко, — відповіла я. — Ти думаєш, він працює зі свого маєтку лише тому, що йому так подобається?

   Хел подивилася на мене з запитанням, виходячи з кімнати.

   — Ні. Він теж на одужанні. Там, знаєш, які ключі виставлені… Коли я вкрала важливий спогад і зробила дуже слабку підміну, він навіть не помітив. І не тому, що він неуважний маг. Просто… рука не піднімається знищити ці спогади, а переглядати їх — теж несила.

   Помітила нашого наглядача: він відділився від стіни й рушив за нами. Ми не звернули на нього уваги — я демонстративно виставила захист зі спини, щоб він не чув нашої розмови й навіть не думав проявляти активність. Хел теж ніяк не відреагувала.

   — Просто… неприйнятно залишатися з ним у кімнаті наодинці, — тихо сказала вона. — Я за це хвилююся.

   — Ти боїшся, що між нами щось станеться? — я посміхнулась із цікавістю. — Він, звісно, гарний чоловік: цікавий, розумний… але навряд чи хтось із нас здатен на такі дії.

   — Ні, не про це, — похитала головою Хел. — А якщо хтось почне розпускати плітки? Що у вас щось було. Це може дуже боляче вдарити по твоїй репутації.

   Я розсміялася вголос — аж сльози виступили. Хел дивилась на мене вже майже ображено.

   — Ти забула, що я розумниця? — видихнула крізь сміх. — Будь-хто, хто дозволить собі говорити про мене щось за спиною, довго не проживе. Тим паче, Моїр дав дозвіл на будь‑які дії.

   Я на мить зупинилася й подивилась їй прямо в очі.

   — І ще одне. Я не незаймана. Я була заручена з іншим чоловіком. І майже його вбила. Через це всі домовленості розірвали, а тепер я живу з розумником як нестабільний маг. Фактично — пришелепкувата.

   Посміхнулась холодно.

   — А тепер питання: чия репутація постраждає більше, якщо між нами щось і станеться?

   — Не тіш себе думкою, що моя. — промовив усміхнено розумник.

   Помітила, що Карт уже чекає нас у їдальні, уважно прислухаючись до нашої розмови.

   — Мені подобається, що ти вже заговорила на цю тему. Треба частіше проводити з тобою час наодинці.

   — Добрий ранок. Ти зачекався, мабуть?

   — Добрий. Не дуже. Завдяки твоїй неймовірній помічниці я навіть не помітив твого запізнення.

   Він провів мене до місця й поцілував руку. Хал теж хотів проявити увагу до моєї помічниці, але та все зробила самостійно, не чекаючи на нього. Ми з розумником лише спостерігали за цією маленькою сценою — і навіть помітили легкий сплеск емоцій у хлопця.

   Карт нахилився до мого вуха:

   — Ти що зробила з дівчиною? Чого вона не реагує?

   — Ключі, хороший мій, ключі, — пошепки відповіла я.

   — Ого, я дивлюсь, ти здібна. Тільки прийшла до тями, а вже почала грати. Мені виставиш? — спитав із провокаційною посмішкою.

   — Ні, ти сам здатен на це, якщо буде бажання.

   Сніданок пройшов у тиші. Нам із Картом було цікаво спостерігати за емоційними гойдалками темного. Я кілька разів ненав’язливо підсилювала спогад про нічне сновидіння, від чого хлопець дивився на мене майже наскрізь поглядом, наче просвердлюючи отвір. Розумник не витримав і просто розсміявся.

   — Слухай, досить уже на сьогодні знущань над ним. Мені все, звісно, подобається, але боюся, що серце не витримає.

   — Ну добре, — погодилась я. — Є надія, що на перший раз зрозумів свою помилку. І на майбутнє двічі подумаєш, перш ніж називати мене недолугою.

   — Чим збираєшся сьогодні зайнятися?

   — Навчанням, передусім. Може, хоч заочно дозволять закінчити академію.

   — Навіщо тобі це? Мені неважливо, буде у моєї дружини вища освіта чи ні.

   Я підперла підборіддя руками й з захопленням подивилась на розумника:

   — Ти вже все вирішив? А я хвилювалась, що тобі не подобаюсь. Тоді ніякого навчання — вирішуємо питання моєї стабільності і граємо весілля.

   Він підвівся з-за столу, легко посміхнувшись, але серйозність у погляді залишалася:

   — Не переживай, ти мені подобаєшся, але трохи перегнув. Навчання й стабільність на першому місці. Гарного дня, поводьтеся пристойно. Мене, швидше за все, не буде весь тиждень.

   — Щось трапилось? — відчуття тривоги не давало мені спокою.

   — Приємно, що ти нервуєш через мене, але все гаразд. Треба розібрати накопичені справи.

— Гарно тобі попрацювати, буду сумувати й чекати з нетерпінням.

   Теж піднялась з-за столу й збиралася йти до бібліотеки. Мить — і я в золотому тумані, а поруч стоїть Моїр і майже торкається рукою талії. Така поведінка дуже здивувала: очі світяться, він знервований, дихання важке, відчувається занепокоєність.

   — Навіщо граєш у цю небезпечну гру?

   — Заспокойся, я не граю з тобою, — поклала руку на плече. — Це єдине, чим можу тобі віддячити за те, що ти зробив для мене.

   — А знаєш, це приємно, коли тебе хтось чекає і сумує.

   — Знаю, — щиро посміхнулась йому. — Ти мені даси намистину для зв’язку з тобою чи мені через Хел до тебе звертатися?

   — Поки не дам, тобі ще небезпечно, — і все ж таки обережно обійняв.