12.3

   — Це не шпигун, — різко відповіла я. — Це захисник від домагань таких ідіотів, як ти.

   — Я не домагався! — викрикнув він… і в ту ж мить, здається, остаточно зрозумів, що саме зробив.

   — Дійшло нарешті. — Я зробила крок уперед. — Близько до неї не підходь, поки вона сама не попросить. Зрозумів? Інакше я відірву все, що, на мою думку, зайве.

   Розвернулася й пішла у бік наших кімнат.

   — На добраніч. Нам пора спати.

   — На добраніч… — тихо відповіла Хел і поспішила за мною.

   Ми зайшли в кімнату. Я накрила нас непроникним куполом і повернулася до неї — обурена, напружена, зла.

   — Що я не так зробила? — вона дивилася на мене з такою невинністю, що аж боліло.

   — Невже тобі ніхто інший не міг сподобатися? Чому саме це?

   — А він мені… — вона зам’ялася. — А я про це не думала. Ти впевнена?

   Я схрестила руки на грудях. Терпіння тріснуло.

   — Ти з мене знущаєшся?

   — Вибач. Я не про це.

   — Ти під ритуалом, — жорстко сказала я. — Якби не твоє, його б і без мене сильно вдарило. А там було таке бажання… — я видихнула. — Навіть я це відчула. Через павучка. А якби я була поруч — мене б просто знесло буревієм емоцій.

   Хел сиділа, перелякана, кусала губу. Думки в її голові неслися навіжено: а якщо помилка, а якщо це не почуття, а якщо ми поїдемо, як тепер з ним спілкуватися…

   Я не витримала.

   — Не про те думаєш. І взагалі — я тебе чую. Якби не купол, Карт теж усе це чув би. Перше закохання — і захист посипався.

   Помічниця закрила обличчя руками, намагаючись опанувати себе.

   — А якби я не злякалася… — пошепки спитала вона, визираючи крізь пальці. — Він би мене поцілував?

   — Не знаю. Можливо. Усе до того йшло. Не стільки ти злякалася, скільки його думки вже були дуже далекі від пристойних. Ти його бентежиш майже з першого дня. І взагалі, — я різко обірвала себе, — не про це ми зараз думаємо. Нам треба знайти когось іншого на роль твоєї пари.

   — Уже пізно, — вона подивилася на мене, сховавши всі емоції. — Я хочу його.

   — Ти маєш казати: кохаю його.

   — А від того, що ти кохаєш лорда Грума, ти його не хочеш?

   — Про це поговоримо пізніше, — відповіла я задумливо.

   — Вибач. Тобі важко говорити про стосунки. Особливо про нього.

   — Ні. Я взагалі не спроможна говорити на цю тему.

   — Тобі лячно?

   — Мені тісно. Я хочу експериментувати, а він боїться мене налякати. Я відчуваю, що він хоче… але жахається моєї реакції.

   Я різко зупинилася.

   — Так, стоп. Знову не туди.

   У двері постукали. Завмерла, прислухаючись.

   — Карт, — тихо сказала я. — Зараз підійду!

   Крикнула, знімаючи сукню й накидаючи халат, даючи Хел час заспокоїтися.

   — Ти як, вже заспокоїлася?

   — Так, — відповіла вона, складаючи сукню до речей, які треба відіпрати.

   Прибрала купол і відчинила двері.

   — Щось сталося?

   Моїр уважно, прискіпливо подивився на мене.

   — Мій помічник хоче вибачитися.

   — Перед ким?

   — Перед твоєю помічницею.

   Я озирнулася.

   — Хел, мила, ти вислухаєш вибачення?

   Вона до того робила вигляд, що страшенно зайнята. Зупинилася. Обернулася. Невинно присіла.

   — Так. Я вислухаю.

   Хал прослизнув повз мене, не дивлячись у мій бік, і підійшов до дівчини. А я, вийшла до розумника.

   — І що тепер будемо робити?

   — Не знаю. Я його вперше таким бачу.

   Потягнулася до нього ближче. Він нахилився до мене.

   — Вона під ритуалом, — прошепотіла йому на вухо.

   — Тобто… вони істинні?

   — Ага. Я сама в шоці.

   — Цікаво, а він це зрозумів? — тихо спитав Карт.

   Я лише знизала плечима.

   — Не впевнена. Він настільки чекає від мене зради, що не помічає її почуттів. І взагалі, ти ж розумник — сам усе можеш розвідати.

   Хлопець вийшов з кімнати, мовчки чекаючи, коли господар дозволить йому втекти.

   — А переді мною вибачитися не хочеш? — я підняла на нього очі.

   Він продовжив мовчав.

   — Тоді й я з тобою не розмовляю.

   Повернулася до розумника й усміхнулася.

   — На добраніч.

   — І тобі найприємніших снів. Очі не хочеш заспокоїти?

   — Ні.

   Я зайшла до кімнати. Хел сиділа напружена, розлючена, ледве трималася. Я виставила захист.

   — Що сказав цей ідіот?

   Щойно вона зрозуміла, що тут безпечно, одразу перестала себе стримувати.

   — Ну точно ідіот. Вибачився за двозначність своїх слів і запевнив, що таке більше не повториться, — процідила вона й почала ходити з кута в кут. — Це нечесно.

   — Хочеш — ключ виставлю?

   — А це як? Я читала про таке, але все одно не розумію принцип.

   — Є спогади, від яких емоції виходять з-під контролю. А є ті, що не викликають нічого — було й було. Ключі фактично заморожують почуття, щоб вони не заважали.

   Дівчина задумливо повернулася до вікна.

   — Тепер зрозуміло, чому ти така спокійна. Без переживань, сліз і нервових зривів… Тобто я все пам’ятатиму, але не відчуватиму?

   — Саме так. Я зроблю ключ так, щоб ти могла зняти його сама, коли прийде час.

   Мовчала кілька секунд, зважуючись на дії.

   — Добре. Я згодна. Хай він мучиться. А я не дозволю собі бути слабкою й закоханою дурепою.

   Виставила ключ на Хел — вона заспокоїлась. Вечірні процедури і спати. Завітала до своєї свідомості, придивилась навколо — майже все відновлено. Зайшла до зимового лісу і вирішила прогулятися до будиночка. Чим далі від кімнати, тим стабільніше все навколо.

   Зайшла в будиночок: письмовий стіл уже порожній, а навколо все завішано павутинням, і помічники бігають, наводячи порядки. Вони сюди знесли усі спогади, які встигли врятувати від мого зриву — бідненькі, скільки їм тепер роботи я додала. Торкнулась одного з них — він притулився до руки, на якийсь час завмер, а після побіг далі.